Права на свободи 1 page

Головним поняттям, на якому будуватиметься мій аргумент, буде поняття рівності, а не свободи. Я припускаю, що ми всі визнаємо наведені нижче постулати політичної моралі. Уряд повинен піклуватись про тих, ким він керує, тобто ставитись до них як до людських істот, що можуть стражда­ти та розчаровуватись, а також поважати їх, тобто стави­тись до них як до людських істот, що можуть створювати інтелектуальні концепції життя, яким вони мають жити, і діяти відповідно до цих концепцій. Уряд повинен не тільки піклуватись про людей та поважати їх, але й виявляти при цьому рівне піклування та рівну повагу. Він не повинен нерівномірно розподіляти матеріальні блага чи можливос­ті на тій підставі, що деяким громадянам належить мати більше, тому що вони заслуговують на більше піклування. Він не повинен обмежувати свободу на тій підставі, що концепція доброго життя в однієї групи громадян благород­ніша чи краща, ніж в іншої. Ці постулати, разом взяті, де­кларують те, що можна назвати ліберальною концепцією рівності; але вони декларують концепцію саме рівності, а не свободи як ліцензії.

Суверенне питання політичної теорії в державі, яка, як вважається, керується ліберальною концепцією рівності, це питання про те, які нерівності в розподілі матеріальних благ, можливостей та свобод дозволено в такій державі, і чому. Відповідь починається з такої відмінності. Кожен із громадян, якими керують на основі ліберальної концепції рівності, має право на рівне піклування та повагу. Проте іс­нують два різних права, що їх можуть мати на увазі, коли говорять про таке абстрактне право. Перше — це право на рівне ставлення, тобто на таку ж частку матеріальних благ чи можливостей, яку має чи одержує будь-хто інший. Вер­ховний Суд, розглянувши «справи про перерозподіл», по­становив, що громадяни мають право на рівне ставлення при розподілі сили голосу; він постановив, що одна людина повинна мати один голос, попри ту обставину, що інша схе­ма розподілу голосів могла б фактично спрацювати на за­гальний добробут. Друге — це право на ставлення до себе як до рівного. Це не право на рівний розподіл певного мате­ріального блага чи можливості, а право на рівне піклування та рівну повагу при прийнятті політичного рішення про те, як саме слід розподіляти ці блага та можливості. Припусті-

384 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

12. Які права у нас є?

мо, постало питання, чи відповідає загальному інтересові економічна політика, що завдає шкоди власникам довготер­мінових акцій. Ті, кому буде заподіяно шкоди, мають право на те, щоб їхні перспективні втрати брались до уваги при вирішенні, чи така політика послужить загальному інтере­сові. Ними не можна просто знехтувати при здійсненні від­повідного розрахунку. Проте коли їхній інтерес береться до уваги, все ж може трапитись, що його переважать інтереси інших людей — тих, що в результаті реалізації даної полі­тики опиняться у виграші, і в такому випадку право перших на рівне піклування та повагу, визначене так, як це вказано вище, не може стати підставою для заперечення. Отже, у випадку економічної політики ми могли б сказати, що гро­мадяни, які зазнають шкоди, якщо буде дозволено Інфля­цію, мають право на те, щоб до них ставились як до рівних при вирішенні, чи така політика послужить загальному ін­тересові, але не мають права на рівне ставлення, що означа­ло б незаконність політики, навіть якби вона успішно про­йшла таке тестування.

Я вважаю, що за ліберальної концепції рівності право на ставлення до себе як до рівного слід розглядати як фунда­ментальне, і що більш обмежувальне право на рівне став­лення діє лише за тих особливих умов, коли через якісь особливі причини воно випливає з фундаментальнішого права, як це, можливо, має місце за особливих обставин «справ про перерозподіл». Я також вважаю, що Індивіду­альні права на окремі свободи слід визнавати лише тоді, ко­ли можна показати, що фундаментальне право на ставлення до себе як до рівного вимагає цих прав. Якщо це вірно, тоді право на окремі свободи не конфліктує з будь-яким гаданим конкурентним правом на рівність, а навпаки, випливає з концепції рівності, визнаної за фундаментальнішу.

Тут, однак, я мушу показати, чому можна вважати, що звичні права на окремі свободи — наприклад, ті, що їх пе­редбачено Конституцією Сполучених Штатів,—потрібні в рамках фундаментальної концепції рівності. З огляду на мої нинішні цілі, я спробую зробити це, окресливши лише ске­лет більш розвиненого арґументу, який довелося б навести для того, щоб на його основі можна було відстояти будь-яку конкретну свободу, а потім покажу, чому є підста­ви очікувати, що більш звичні політичні та громадянські свободи буде підтверджено таким аргументом, якщо його реально буде викладено.

Уряд, що поважає ліберальну концепцію рівності, вправі обмежити свободу лише на підставі певних дуже лімітова­них видів виправдання. З огляду на цілі даної аргументації, далі я наводжу приблизну типологію політичних випра­вдань. По-перше, це аргументи принципу, що підтримують певне обмеження свободи на тій підставі, що це обмеження необхідне для захисту конкретного права певного індивіда, який зазнає шкоди в результаті вияву даної свободи. По-друге, це аргументи політики, що підтримують певне обмеження на іншій підставі — на підставі того, що такі об­меження необхідні для досягнення певної загальної полі­тичної мети, тобто для реалізації певного стану справ, за якого завдяки даному обмеженню поліпшиться добробут суспільства в цілому, а не лише певних індивідів. У свою чергу, аргументи політики можна розділити на такі. В ути­літарних аргументах політики стверджується, що добробут суспільства в цілому поліпшиться тому, що (приблизно ка­жучи) більша кількість його членів матиме загалом більше того, що вони хочуть мати, хай навіть дехто при цьому ма­тиме менше. В ідеальних аргументах політики, з іншого бо­ку, стверджується, що добробут суспільства поліпшиться не тому, що більша кількість його членів матиме більше того, що вони хочуть мати, а тому, що суспільство в якомусь від­ношенні наблизиться до ідеального, незалежно від того, хо­чуть його члени такого поліпшення чи ні.

Ліберальна концепція рівності різко обмежує рівень ви­користання ідеальних аргументів політики для виправдання будь-якого обмеження свободи. Такі аргументи не можна використовувати, якщо ідея, про яку йдеться, сприймається суспільством неоднозначно. Обмеження не можна відстоя­ти, наприклад, безпосередньо на тій підставі, що вони вне­суть вклад у створення суспільства високої культури, неза­лежно від того, чи прагне суспільство такого культурного рівня, чи ні, тому що такий аргумент був би порушенням канону ліберальної концепції рівності, який забороняє уря­дові виходити у своїх рішеннях із посилки, що певні спосо­би життя природно цінніші за інші.

Однак утилітарні аргументи політики, здається, убезпече­ні від такого заперечення. В них немає місця припущенню, що будь-який спосіб життя природно цінніший за будь-який інший; натомість їхнє твердження про те, що обмеження свободи необхідні для сприяння досягненню певної колек­тивної цілі суспільства, грунтуються лише на тому факті,

25—32)5

386 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

що даній цілі трапилось бути бажаною ширше чи сильніше за інші. Отже, утилітарні аргументи політики, як уявляєть­ся, не тільки не заперечують, а навпаки, втілюють фунда­ментальне право на рівне піклування та повагу, тому що в них бажання кожного члена суспільства розглядаються на­рівні з бажаннями будь-кого іншого, і жодна премія чи знижка не відбиває точку зору, що даний індивід більше чи менше заслуговує на піклування, чи що його погляди біль­ше чи менше заслуговують на повагу, ніж особа чи погляди будь-кого іншого.

Цей егалітарний фасад, на мій погляд, став головним джерелом тієї великої привабливості, що її мав утилітаризм як загальна політична філософія впродовж останнього сто­ліття. Однак, як я зазначив у розділі 9, егалітарний характер утилітарного аргументу часто-густо є ілюзією. Я не повто­рюватиму тут свою аргументацію, а лише підсумую її.

Утилітарні аргументи зосереджуються на тій обставині, що конкретне обмеження свободи зробить щасливими біль­шу кількість людей чи задовольнить більшу кількість їхніх преференцій, залежно від того, про який саме утилітаризм іде мова — психологічний чи преференційний. Проте при подальшому аналізі можна побачити, що загальна префе­ренція людей на користь однієї політики, а не іншої вклю­чає і ті преференції, що за своїм характером є особистими, тому що вони стверджують те, що дана особа віддає перева­гу одержанню якогось одного набору матеріальних благ чи можливостей, і ті, що за своїм характером є зовнішніми, то­му що вони стверджують, що дана особа віддає перевагу одержанню якогось одного набору матеріальних благ чи можливостей іншими. Але утилітарний аргумент, що надає вирішальної ваги зовнішнім преференціям членів суспільст­ва, не буде егалітарним в розглядуваному значенні. Він не поважатиме право кожного на ставлення до себе з рівним піклуванням та повагою.

Припустімо, наприклад, що в суспільстві певна кількість індивідів сповідує расистські, а не утилітарні політичні тео­рії. Вони не вважають, що кожну людину слід рахувати як одиницю і жодну людину не слід рахувати як щось більше за одиницю, а натомість переконані, що чорношкіру люди­ну треба вважати меншою і, відповідно, білу — більшою за умовну одиницю. Це — зовнішня преференція; та все-таки вона є справжньою преференцією на користь однієї політи­ки, а не іншої, преференцією, задоволення якої принесе вті-

12. Які права у нас є?

ху. Все-таки, якщо цій преференції чи втісі надати нормаль­ної ваги в утилітарному розрахунку і чорношкірі зазнають відповідної шкоди, тоді їхній варіант розподілу благ та можливостей визначатиметься не простою конкуренцією між особистими преференціями, як це передбачено абстрак­тними твердженнями утилітаризму, а саме тією обстави­ною, що їх вважають менше за Інших вартими піклування та поваги.

Розгляньмо інший випадок — припустімо, що багато чле­нів суспільства, виходячи з моральних міркувань, засуджу­ють гомосексуалізм, контрацепцію, порнографію чи вираз­ну належність до комуністичної партії. Вони віддають пере­вагу не лише тому, щоб самим не займатись цими видами діяльності, а й тому, щоб ніхто інший також не робив цьо­го, і вони переконані, що суспільству, яке дозволяє, а не за­бороняє ці дії, притаманна неповноцінність. Це — зовнішні преференції, однак, знову-таки, вони не менш справжні, ніж суто особисті преференції, і становлять не менше джерело втіхи, коли їх задоволено, чи прикрості, коли ними знехту­вано. Проте, знову-таки, якщо ці зовнішні преференції вра­ховувати з метою виправдання обмеження свободи, тоді ті люди, яких буде ущемлено, страждатимуть не від того, що їх особисті преференції просто програли особистим префе­ренціям інших у конкурентній боротьбі за обмежені ресу­рси, а саме тому, що до їхньої концепції належного чи ба­жаного способу життя інші ставляться з презирством.

Ці аргументи ведуть до такого важливого висновку. Як­що утилітарні аргументи політики використовуватимуться для виправданння обмежень свободи, тоді треба подбати про те, щоб утилітарні розрахунки, на яких вони ґрунтува­тимуться, брали до уваги лише особисті преференції та ігнорували зовнішні. Цей висновок важливий для політич­ної теорії, тому що він показує, наприклад, чому аргументи Джона Стюарта Міла (John Stuart Mill), висловлені ним в есе «Про свободу», не антиутилітарні, а навпаки, служать єдиній формі утилітаризму, придатній для обстоювання.

Та хоч яким важливим не був би цей висновок на рівні політичної теорії, сам по собі він має обмежене практичне значення, тому що неможливо сконструювати політичні процедури, що точно розрізнятимуть особисті та зовнішні преференції. Широко побутує думка, що представницька демократія є інституційною структурою, котра за умов ком­плексного та розмаїтого суспільства найкращим чином під-

25*

Ронапд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

12. Які права у нас є?

ходить для визначення та реалізації утилітарних політик. У цьому відношенні вона спрацьовує не ідеально — з тієї звичної причини, що мажоритаризм не може достатньо вра­хувати інтенсивність конкретних преференцій, на відміну від їх кількості, а також тому, що технології політичного переконання, підтримані грошима, можуть негативно впли­нути на точність, з якою голоси представляють справжні преференції тих, що проголосували. І все ж, як уявляється, попри зазначені вади, демократія реалізує засади утиліта­ризму задовільніше, ніж це зробила б будь-яка альтернатив­на загальна політична схема.

Проте серед загальних преференцій, недосконало розкри­тих голосуванням, демократія нездатна розрізнити особисті та зовнішні компоненти (що дало б їй змогу втілювати в життя перші та нехтувати останніми). Справжній голос на виборах чи референдумі слід вважати таким, що представ­ляє загальну преференцію, а не якийсь її компонент, який можна було б виявити при вмілому перехресному опитуван­ні індивідуального виборця, якби для цього було достатньо часу та грошей. Особисті та зовнішні преференції іноді по­в'язані так нерозривно, що їх розрізнення є і психологічно, й інституційно неможливим. Це стосується, наприклад, ви­падку асоціаційних преференцій, що їх багато людей має щодо представників однієї, а не іншої раси, одного рівня хисту чи однієї якості, тому що це — особиста преференція, яка настільки сильно паразитує на зовнішніх, що неможли­во визначити — навіть на основі самоаналізу,-^- які особисті преференції залишилися б, якби було вилучено відповідні зовнішні преференції. Це також стосується певних префе­ренцій самозречення, що характерні для чималої кількості індивідів; це — преференції на користь того, щоб мати мен­шу кількість певного матеріального блага за припущення чи, точніше, умови, що інші люди матимуть більше. Якою б благородною не була ця преференція, все одно вона парази­тує на зовнішніх преференціях у формі політичних та мо­ральних теорій, а в придатному для обстоювання утилітар­ному аргументі таким преференціям не можна надавати більшої ваги, ніж менш привабливим преференціям, витоки яких в упередженні, а не в альтруїзмі.

Тепер я хочу запропонувати таку загальну теорію прав. Поняття індивідуального політичного права — в сильно­му антиутилітарному значенні, вирізненому мною вище — є відповіддю на філософські вади утилітаризму, що вра-

ховує зовнішні преференції, та практичну неможливість існування утилітаризму, що не робив би цього. Це поняття дає змогу користуватись інституціями політичної демокра­тії, що втілюють у життя загальний чи нерафінований ути­літаризм, проте водночас захищають фундаментальне право громадян на рівне піклування і повагу, забороняючи рішен­ня, які, як апріорно уявляється, ймовірно були б прийняті під впливом зовнішніх компонентів преференцій, розкритих демократією.

Має бути зрозуміло, як цю теорію прав може бути вико­ристано для підтримки ідеї, що є предметом дослідження в цьому розділі, а саме, що ми маємо окремі права на деякі свободи, такі як свобода вільного висловлювання думок та вільного вибору в особистих та статевих стосунках. Можна показати, що будь-яке утилітарне обмеження цих свобод неодмінно ґрунтуватиметься на загальних преференціях у суспільстві, які, як підказують нам наші власні загальні знання про суспільство, ймовірно міститимуть великі вклю­чення зовнішніх компонентів у формі політичних та мо­ральних теорій, які політичний процес не може виявити та відкинути. Як вже сказано, моя нинішня мета — не реконс­труювати аргументи, які довелося б навести, щоб у такий спосіб захистити конкретні права на свободу, а лише пока­зати загальний характер, який могли б мати такі аргументи.

Та все ж я хочу вказати на одне заявлене право, яке мій загальний аргумент може поставити під сумнів: це — здо­гадне індивідуальне право на вільне використання майна. В розділі 11 я висловив незадоволення з приводу популярного в певних колах аргументу, що ліберали виявляють непослі­довність, коли захищають, наприклад, свободу слова, та водночас не визнають паралельного права на володіння пев­ним видом майна та його використання. В цьому аргументі могла б бути сила, якби твердження, що ми маємо право на свободу слова, залежало від загальнішого положення про те, що ми маємо право на щось, що називається свободою як такою. Проте ця загальна ідея неспроможна і непослідов­на; не існує такої речі, як якесь загальне право на свободу. А тому аргумент на користь будь-якої конкретної свободи може виявитись повністю незалежним від аргументу на ко­ристь будь-якої іншої, тож немає апріорної непослідовності чи хоча б неправдоподібності в обстоюванні одного права при одночасному оспорюванні іншого.

390 Роншід Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Що можна сказати — з позиції запропонованої мною за­гальної теорії прав — про будь-яке конкретне право на май­но? Що можна сказати, наприклад, на підтримку права на свободу контракту, яке було підтверджене в рішенні, вине­сеному Верховним Судом у знаменитій справі Лохнера (Lochner) — рішенні, про яке пізніше пожалкували не лише члени Суду, а й ліберали взагалі? Не можу уявити собі жод­ного аргументу на користь того, що політичне рішення об­межити таке право у спосіб, у який його було обмежено за­конами про мінімальну заробітну плату, апріорно має ско­ріш за все привести в дію зовнішні преференції і таким чином порушити право тих, чия свобода зводиться до рів­ного піклування та поваги. Якщо і справді, як я думаю, не­можливо вибудувати такий аргумент, тоді це заявлене право не існує; так чи інакше, заперечення його існування з одно­часним рішучим обстоюванням права на інші свободи не може вважатись виявом непослідовності.

Чи можуть права бути спірними?

У цьому заключному розділі я маю захистити аргументи книги від всеосяжного і потенційно згубного для них за­перечення. В моїх аргументах припускається, що часто Іс­нує єдина правильна відповідь на комплексні питання права та публічної моралі. В запереченні, про яке йдеться, заува­жено, що іноді існує не одна правильна відповідь, а кілька відповідей.

Дане заперечення знаходить підтримку в одній привабли­вій позиції. Це — суміш толерантності та здорового глузду, виражена в судженнях такого плану. Коли чоловіки та жін­ки сперечаються з приводу того, чи право на свободу слова поширюється на лайку, або чи вища міра покарання є жорс­токою та незвичною за визначенням, даним Конституцією, або чи група непереконливих прецедентів встановлює право на відшкодування лише у випадку економічних збитків, що стались внаслідок цивільного правопорушення, тоді І неро­зумно, і зневажливо робити вигляд, що десь існує єдина правильна відповідь, схована за лаштунками полеміки. Ро­зумніше і реалістичніше визнати, що хоча деякі відповіді можуть бути відверто неправильними, а деякі аргументи відверто поганими, все ж є набір відповідей та аргументів, які слід вважати — з будь-якої об'єктивної та нейтральної точки зору — однаково добрими.

Якщо це так, тоді вибір однієї з цих відповідей є саме цим: вибором, а не рішенням, продиктованим розумом. Якщо прокурор має вирішити, чи протестуючі мають моральне право протестувати, або чи економічні збитки мають відшкодовуватись у випадку скоєння цивільного правопорушення, тоді публіка вправі очікувати лише те, що його вибір буде зроблено чесно і в момент емоційного спокою, що на ньому не позначиться упередженість, при­страсність чи запопадливість. Тут не може йти мова про

392 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

право на певне конкретне рішення, тому що це означало б, що існує єдина правильна відповідь на питання, яке має ви­рішити прокурор.

Ця книга не поважає такі помірковані ідеї. В розділах 2 і З, наприклад, я висловлюю заперечення проти популярної теорії про те, що судді мають дискреційне право вирішува­ти складні справи. Я визнаю, що принципи закону іноді так добре врівноважено, що ті з них, які схиляють у бік при­йняття рішення на користь позивача, разом взяті, одним юристам видадуться сильнішими, а іншим — слабкішими за конкуруючі. Я доводжу, що, незважаючи на це, кожна сто­рона має цілковиту рацію заявити, що виграти процес нале­жить саме їй, і, отже, кожна вправі заперечувати, що суддя має дискреційне право прийняти рішення на користь іншої. В розділі 4 я описую процес прийняття рішення, що задо­вольняє таку заявку; але я не стверджую, що в результаті цього процесу різні судді завжди продукуватимуть одне й те саме рішення (власне, я заперечую це). Та все ж я напо­лягаю на тому, що зазначений процес — навіть у випадку розгляду складних справ — можна резонно охарактеризува­ти як орієнтований на відкриття, а не на винайдення, прав зацікавлених сторін, і що політичне виправдання процесу залежить від коректності цієї характеристики.

Отже, тезис про відсутність правильної відповіді воро­жий щодо тезису про права, який я обстоюю. Перший під­тримується описаною вище привабливою позицією. Та чи підтримується він також і аргументацією? Ми можемо роз­різнити два види аргументів, які можуть нам навести. Пер­ший із них — практичний. У ньому визнається, arguendo, що на якесь спірне правове питання може бути одна прави­льна відповідь. Але в ньому стверджується, що марно гово­рити, що сторони мають право на цю відповідь, чи що су­ддя має обов'язок знайти її, оскільки ніхто не може знати напевно, якою є правильна відповідь. Припустімо, я побив­ся з вами об заклад, що «Король Лір» краща п'єса, ніж «Ен­дшпіль». Навіть якщо ми є об'єктивістами в естетиці І пере­конані, що на дане питання в принципі існує правильна від­повідь, все одно це дурне парі, тому що справу ніколи не вдасться розв'язати так, щоб сторона, що програла, була за­доволена. Немає сенсу доручити визначення переможця па­рі якійсь третій стороні як арбітрові. Вона не запропонує чогось більшого, ніж третя особиста думка, і факт цієї дум­ки не переконає (принаймні не повинен переконати) жодно-

13. Чи можуть права бути спірними?

го з нас у власній неправоті. Так само і з суддею, що роз­глядає складну справу. Навіть якщо в принципі й існує одна найкраща теорія права і, отже, одна відповідь на складну справу, ця правильна відповідь зачинена в скрині на небе­сах юридичної філософії і однаково недосяжна як для не-професіоналів, так і для юристів та суддів. Кожен може ма­ти лише власну думку, і гарантія того, що думка судді від­биває істину, не більша, ніж гарантія істинності думки будь-кого іншого.

Цей практичний аргумент на користь «відсутності прави­льної відповіді» можна легко спростувати. В ньому ствер­джується, що немає сенсу вимагати від судді, щоб він шукав правильну відповідь, навіть якщо така існує, тому що його відповідь має ту ж імовірність виявитись правильною, як І відповіді будь-кого, і навіть якби вона виявилась правильною, не існує способу довести це. Що ж, перш за все, ми повинні виокремити такі три питання, а) Чи буває так, що розважли­ві юристи не можуть дійти спільної думки щодо того, чи має певна сторона право виграти складну справу, навіть після того, як з'ясовано всі факти, включаючи факти інституіцй-ної історії? б) Чи може бути, що сторона має право виграти складну справу, навіть якщо розважливі юристи не можуть дійти спільної думки після того, як всі факти з'ясовано? в) Чи розважливо та справедливо з боку держави втілювати в життя рішення, прийняте у складній справі певною гру­пою суддів, попри той факт, що інша група, рівною мірою розважлива та компетентна, прийняла б інше рішення?

Якими мають бути логічні відношення між позитивними відповідями на ці три питання? Згідно з практичним аргу­ментом, позитивна відповідь на перше виключає позитивну відповідь на третє — навіть при позитивній відповіді на друге. Але це вочевидь невірно. Ясно, що позитивна відпо­відь на друге питання необхідна для позитивної відповіді на третє. Якщо сторони у складній справі не можуть мати пра­ва на певне конкретне рішення, буде і безглуздо, і неспра­ведливо дозволити, щоб тяжбу між ними було розв'язано спірним (чи, якщо вже на те пішло, неспірним) рішенням про права, які вони мають. Також ясно, що позитивна від­повідь на друге питання сама по собі недостатня для пози­тивної відповіді на третє. Адже необхідно ще переконатись у тому, що хоч рішення, прийняте будь-якою конкретною групою суддів, може виявитись помилковим і не існує спо­собу довести його правильність, шо задовольнив би всіх ін-

394 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

13. Чи можуть права бути спірними?

ших юристів, все ж краще залишити це рішення в силі, ніж передоручити вирішення справи якійсь іншій інституції або просити суддів прийняти рішення на основі політичних мір­кувань чи у якийсь інший спосіб, що не вимагає їхнього найкращого судження про права сторін. Але, звичайно ж, у цьому можна переконатись певним чином і після того, як дано ствердну відповідь на перше питання. Існує багато причин (в тому числі абсолютно практичних) просити су­ддів вирішувати складні справи на основі їхнього найкра­щого судження про права, навіть коли не можна продемонс­трувати, що це судження вірне, так, щоб це задовольнило всіх, і, отже, воно може виявитись хибним.

Згідно з практичним аргументом, відповідь на перше пи­тання є вирішальною для відповіді на третє. Припустімо раз, що права можуть бути спірними; зазначений аргумент чіпляється за це припущення і наполягає на тому, що спір­ним правам не місце в сфері присуду. Проте це спрощенст­во. Третє питання є порівняльним. Припустімо, що ствердна відповідь на перше питання говорить не на користь стверд­ної відповіді на третє (з чим можна не погодитись). Нам бу­ло б легше обстоювати тезис про права, якби не було склад­них справ. Та з цього не випливає, що ми повинні відкину­ти тезис про права, якщо складні справи є неминучими. Тут все залежить від альтернатив. У розділі 4 я описав ці альтернативи і визнав їх непривабливими; жодна з них не виявилась практичнішою чи надійнішою, ніж тезис про пра­ва, і всі вони є набагато менш справедливими.

Другий вид аргументу, який ми повинні розглянути,— скоріш теоретичний, ніж практичний,— є більш сильним. У ньому стверджується, що відповідь на друге з виокремле­них нами трьох питань повинна бути негативною. Якщо спірність є природною характеристикою питання, чи має певна сторона те чи інше конкретне юридичне або політич­не право, тоді, згідно з цим аргументом, твердження, що в неї є право, не може бути вірним.

Щоб урівноважити цей розділ, я розгляну питання, чи цей аргумент є коректним стосовно юридичних прав. Та спершу хочу звернути увагу на те, наскільки ґрунтовно тео­ретичний аргумент засуджує звичайну практику — не лише в області права, а і в дуже багатьох інших сферах. Історики та вчені, наприклад, вважають, що сказане ними може бути вірним, навіть якщо цього не можна довести у спосіб, якого вимагає теоретичний аргумент. Вони мають аргументи на

підтримку своїх суджень — і на основі цих аргументів при­ходять до певних висновків чи змінюють свою точку зору. Проте це не ті аргументи, що прикріплені ланцюгами логіки до безспірних посилок. У розділі 4 я описав позицію шахо­вого рефері, від якого вимагається застосувати правило, згідно з яким гравці не повинні необгрунтовано непокоїти один одного. Я сказав, що рефері в такій позиції мусив би скласти судження про характер шахової гри і що розважли­ві рефері цілком могли б розійтись у поглядах на точну ха­рактеристику певного конкретного моменту. Припустімо, два рефері справді не можуть дійти згоди: один розсудив (якщо згадати приклад, наведений у тому розділі), що ша­хи — інтелектуальна гра в тому значенні, що виключає пси­хологічний тиск, а інший заперечує проти такого висновку. Теоретичний аргумент стверджує, що ні те, ні інше мірку­вання не може бути вірним — що не може бути однієї від­повіді на питання, а лише кілька відповідей, кожну з яких слід вважати такою ж коректною, як і інші. Але, звичайно ж, два рефері, що сперечаються, не можуть подивитись на свої аргументи у такий спосіб, тому що в результаті такого аналізу кожен залишиться з теорією ні про що. Кожен знає, що інший із ним не погоджується і що немає загального тесту, який дав би змогу вирішити їхню суперечку так, щоб не залишилось причин для полеміки. Та все ж кожен вважає свою відповідь кращою відповіддю на питання, що розділяє їх; якщо котрийсь із них не думає так, тоді що ж він думає? Нічого нового не додасться, якщо сказати, що кожен знає, що його судження являє собою швидше вибір, ніж рі­шення, продиктоване йому розумом. Його вибір — це вибір того, що (як йому здається) є найкращою характеристикою; це вибір, продиктований йому його судженням, і це так же вірно у випадку спірної справи, коли інші не погоджуються з ним, як і у випадку простої справи, коли всі згодні. Також не буде користі, якщо сказати, що вибір є лише його су­дженням, ніби це може якимось чином змінити характер су­дження, яке він складає; справді, попереднє речення можна змінити, викинувши фразу в дужках, і при цьому не змі­ниться ні його значення, ні істинність. Рефері можуть ви­знати — як коректну частку здорового глузду,— що на їхнє питання немає «правильної відповіді». Проте якщо вони вважатимуть таке твердження негативною відповіддю на друге, а не просто на перше із виокремлених мною питань,

396 Роналд Дворкім, СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВД

тоді їхній здоровий глузд робить безглуздим те, що вони роблять, коли діють як професіонали, а не як філософи. Звичайно, з цього не випливає, що тезис про відсутність правильної відповіді хибний. Якщо якась філософська тео­рія змусить нас визнати, що твердження не може бути іс­тинним, якщо не існує певного визнаного тесту, за допомо­гою якого можна продемонструвати його істинність, що ж, тим гірше для звичайного досвіду, включаючи звичайний юридичний досвід. Та, на щастя, ситуація зовсім інша. Тео­ретичний аргумент не настільки непереборний, щоб ми, по-ступаючись йому, мусили відкинути звичайний досвід. Нав­паки, неясно навіть, що саме означає тезис про відсутність правильної відповіді, інтерпретований за допомогою теоре­тичного аргументу.