Права та право порушувати закон 3 page

Проте хтось може запитати, а чи справді розумно стави­тись до прав настільки серйозно? Геніальність Америки, принаймні за власною легендою країни, полягає в тому, щоб не доводити жодної абстрактної доктрини до логічно крайньої точки. Можливо, настав час знехтувати абстрак­ціями і натомість зосередитись на наданні більшості наших громадян нового відчуття піклування уряду про їхній до­бробут і та їхнє право володарювати.

У будь-якому разі, здається, саме у це вірив колишній ві­це-президент Спіро Агню. В політичній заяві з питання «збоченців» та соціальних невідповідностей він сказав, що піклування лібералів про права особи — то зустрічний ві­тер, що дме в обличчя державного корабля. Це — невдала метафора, проте філософська точка зору, яку вона відбиває, добре зрозуміла. На противагу багатьом лібералам, він ви­знавав, що більшість не зможе йти так швидко чи далеко, як їй хотілося б, якщо вона визнає права індивідів робити те, що, на думку більшості, є неправильним.

Спіро Агню вважав, що права роз'єднують суспільство, тож якщо до них ставитися скептичніше, вдасться зміцнити єдність нації та виробити нове почуття поваги до закону. Та

292 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

він помилявся. Америку продовжуватиме роз'єднувати її соціальна та зовнішня політика, і розмежування це поси­литься, якщо знову послабшають позиції економіки. Якщо ми бажаємо, щоб наші закони та юридичні інституції забез­печили нас основоположними правилами, на основі яких вестиметься обговорення пекучих питань, тоді ці основопо­ложні правила не повинні бути законом переможця, зако­ном, що його панівний клас нав'язав тим, хто слабший,— а саме таким уявлявся Марксові закон капіталістичного су­спільства. Сукупність закону в тій частині, що визначає со­ціальну, економічну та зовнішню політику і відповідальна за її реалізацію, не може бути нейтральною. Майже скрізь вона повинна стверджувати погляд більшості на загальне благо. Отже, інститут прав є вирішальним чинником, тому що він уособлює обіцянку більшості меншинам поважати їхню гідність та рівність. Коли розмежування між групами досягає апогея, тоді, щоб закон продовжував працювати, цей жест повинен бути якомога щирішим.

Інститут прав потребує акту довіри з боку меншин, тому що обсяг їхніх прав оспорюватиметься щоразу, коли йти­меться про важливі права, і тому що чиновники, які пред­ставляють більшість, діятимуть згідно з власними уявлення­ми про те, якими є ці права. Звичайно, ці чиновники не по­годжуватимуться з багатьма претензіями меншин. І цей момент лише посилює значення виваженості їхніх рішень. Вони мусять показати, що цілком розуміють, що таке права, і їм не слід обманюватись щодо повного змісту доктрини прав. Уряд не відновить поваги до закону, якщо не зробить закон вартим того, щоб той претендував на повагу. Йому не вдасться досягти цього, якщо він нехтуватиме тією єдиною рисою, що відрізняє закон від впорядкованої сваволі. Якщо уряд не ставиться до прав серйозно, це означає, що він не ставиться серйозно і до закону.

Громадянська непокора

Яким має бути ставлення уряду до тих, що не підкоряються законам про призов, посилаючись на власне сумління? Ба­гато хто думає, що відповідь очевидна: уряд має піддавати дисидентів судовому переслідуванню, а в разі визнання ви­нними карати їх. Декотрі приходять до такого висновку з легкістю, тому що дотримуються нісенітного погляду, згід­но з яким свідома непокора — це те ж саме, що й беззакон­ня. Вони вважають, що дисиденти — то анархісти, яких слід покарати, перш ніж їхній розкладаючий вплив встигне поширитись. Втім, чимало юристів та інтелектуалів також приходять до такого ж висновку, ґрунтуючись при цьому на аргументі, що виглядає складнішим. Вони визнають, що не­покора законові може мати моральне виправдання, проте наполягають на тому, що її не можна виправдати юридично, вважаючи, що з цього трюїзму випливає необхідність вті­лення закону в життя. Здається, саме на цей погляд пристав Ервін Ґрізволд (Erwin Griswold), колишній заступник мініс­тра юстиції США, а перед тим декан Гарвардської юридич­ної школи. Він написав: «... із самої суті закону випливає, що його однаково застосовують до всіх, що він однаковим чином пов'язує всіх, незалежно від особистого мотиву, 3 ці­єї причини той, хто замишляє вдатись до громадянської не­покори з огляду на моральне переконання, не повинен диву­ватись і ображатись, якщо це призведе до того, що його бу­де визнано карним злочинцем. І він повинен визнати той факт, що організоване суспільство не виживе ні на якому іншому підґрунті».

«Нью Йорк Тайме» вітала цю заяву. Тисяча факультетсь­ких викладачів із кількох університетів підписали і відпра­вили до «Тайме» заяву із закликом до міністерства юстиції відмінити судові акти проти отця Вільяма Слоуна Кофіна (Rev. William Sloane Coffin), доктора Бенджаміна Спока (Dr. Benjamin Spock), Маркуса Раскіна (Marcus Raskin),

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

8. Громадянська непокора

Мітчела Гудмена (Mitchell Goodman) та Майкла Фербера (Michael Ferber), яких було звинувачено у тому, що вони за­мислили рекомендувати призовникам вдаватись до різного роду порушень закону про призов. «Тайме» написала, що у проханні відмінити звинувачувальні акти «моральні права було переплутано з юридичними обов'язками».

Проте аргумент, згідно з яким у разі, якщо уряд вважає, що певна людина вчинила злочин, він повинен піддавати її судовому переслідуванню, є набагато слабкішим, ніж вида­ється. Суспільство «не виживе», якщо зноситиме всі види непокори; та з цього не випливає — і цьому немає підтвер­джень,— що воно зазнає краху, якщо терпітиме деякі з них. У Сполучених Штатах прокурори мають дискреційне право вирішувати, чи слід застосовувати карні закони в певних випадках. Прокурор може обгрунтовано вирішити не вису­вати звинувачення, якщо порушник закону є молодим чи недосвідченим, або єдиним годувальником сім'ї, або роз­каявся, або відхиляє дані, зібрані слідством, або якщо даний закон є непопулярним, неспроможним чи широко нехтува-ним, або якщо суди переповнені більш важливими справа­ми, або з огляду на десятки інших причин. Це дискреційне право не є ліцензією: ми вважаємо, що прокурори не пови­нні застосовувати його без поважних причин; проте існут ють, принаймні на перший погляд, деякі вагомі причини не піддавати судовому переслідуванню тих, що не виконують вимог закону про призов, посилаючись на своє сумління. Одна з цих причин цілком очевидна: мотиви їхніх дій кра­щі, ніж у тих, що порушують закон через власну жадіб­ність, чи тих, що прагнуть скинути уряд. Якщо мотивація може бути підставою відрізняти одних злодіїв від інших, тоді чому ж вона не може бути підставою відрізняти одних порушників призовного закону від інших? Ще одна причи­на суто практична: наше суспільство зазнає шкоди, якщо покарає групу осіб, до якої входять — як у випадку групи незгодних із призовним законом — декотрі з найбільш лояльних та законослухняних громадян. Ув'язнення таких людей посилює їхнє відчуження від суспільства і відчужує багатьох до них подібних, яких така загроза стримує. Якщо аналогічні практичні наслідки було визнано аргументом на користь невиконання заборони продажу алкогольних напо­їв, то чому вони не можуть бути аргументом на користь то­го, щоб миритися з правопорушеннями, вчиненими з моти­вів сумління?

Ті, хто вважають, що переконаних порушників закону про призов слід завжди карати, повинні показати, що зазна­чені причини не є достатніми підставами для виявлення дискреційного права, або ж вони повинні навести проти­лежні причини, що мають більшу вагу. До яких же аргумен­тів можуть вони вдатись? Існують практичні причини вті­лювати в життя призовні закони, і далі я зупинюсь на дея­ких із них. Проте Ґрізволд та його однодумці покладаються, здається, на фундаментальний моральний аргумент, згідно з яким залишити дисидентів непокараними було б не просто непрактично, а й несправедливо. Як мені уявляється, вони вважають, що це було б несправедливо, тому що суспільст­во не могло б функціонувати, якби кожен не підкорявся за­конам, які він не схвалює чи вважає невигідними. Якщо уряд терпітиме тих небагатьох, що не визнають «правила гри», значить, він даватиме їм змогу користатися вигодою від поважання закону всіма іншими І не брати при цьому на себе відповідних тягарів, таких як тягар призову.

Це серйозний аргумент. На нього неможливо відповіс­ти, лише сказавши, що дисиденти надали б будь-кому іншому привілей не підкорятися законові, що його той вважає аморальним. У дійсності мало хто з тих, що ухиля­лись від призову, визнали б суспільство, змінене таким чи­ном, що в ньому переконані прихильники сегрегації мали б волю порушувати ненависні їм громадянські закони. Біль­шість громадян не хотіли б настання таких змін за будь-яких обставин, вважаючи, що тоді суспільство стало б гіршим; доки їм не доведуть, що це не так, вони очікува­тимуть від посадових осіб покарання будь-кого, хто при­власнить собі привілей, який вони — задля спільної корис­ті— не привласнюють.

Проте в наведеному аргументі є один недолік. Дане мір­кування містить приховане припущення, що робить його майже повністю незастосовним щодо справ, пов'язаних із призовом, і, більше того, щодо будь-якої серйозної справи, пов'язаної з громадянською непокорою в Сполучених Шта­тах. В аргументі припускається, що дисиденти усвідомлю­ють, що порушують дійсний закон і що привілей, який вони обстоюють, є привілеєм робити саме це. Звичайно, майже кожен, хто полемізує з приводу громадянської непокори, визнає, що в Америці закон може виявитись недійсним внаслідок своєї неконституційності. Проте критики справ­ляються з цією проблемою за допомогою аргументації на

296 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

користь Іншої гіпотези. Якщо закон не є дійсним, тоді нія­кого злочину не скоєно, і суспільство не має за що карати. Якщо ж закон дійсний, то злочин скоєно, і суспільство по­винно вдатись до покарання. В цьому міркуванні обійдено увагою ту визначальну обставину, що дійсність закону мо­же бути сумнівною. Посадові особи та судді можуть вважа­ти, що закон дійсний, дисиденти можуть не погоджуватися з ними, і при цьому обидві сторони можуть висувати пра­вдоподібні аргументи на користь своєї позиції. А якщо так, то розглядувані питання не такі, якими вони були б, якби закон був беззаперечно дійсним чи беззаперечно недійсним, тож аргумент справедливості, розроблений для цих альтер­натив, не є доречним.

Закони, щодо дійсності яких виникають сумніви при роз­гляді справ, пов'язаних із громадянською непокорою, аж ніяк не є якимись особливими чи екзотичними. Навпаки. Принаймні в Сполучених Штатах майже кожен закон, яко­му значна кількість людей мала б спокусу не підкорятися з моральних мотивів, був би сумнівним, якщо не беззапере­чно недійсним, із огляду також і на конституційні підстави. Конституція пов'язує нашу загальноприйняту політичну моральність із питанням дійсності; будь-який законодавчий акт, що, як уявляється, містить компроміс щодо цієї моралі, провокує питання про його конституційність, і якщо комп­роміс серйозний, сумніви щодо конституційності також виявляються серйозними.

Зв'язок між моральними та юридичними питаннями був особливо помітним у справах про ухилення від призову, що слухалися в останнє десятиліття. В той час дисидентські по­гляди грунтувались на нижченаведених моральних запере­ченнях: а) У В'єтнамі Сполучені Штати застосовують амо­ральні види зброї і тактичні засоби, б) Ведення війни ніколи не було схвалено в результаті свідомого, розважливого та відкритого голосування представників народу, в) У В'єтна­мі не опинився під загрозою жоден Інтерес Сполучених Штатів, який хоча б частково міг виправдати присилування частини громадян цієї країни ризикувати там своїм життям.

г) Якщо необхідно зібрати армію для ведення цієї війни,
аморально збирати її за допомогою призову, від якого
мають відстрочку чи звільнення студенти, бо він є, таким
чином, виявом дискримінації щодо незаможних громадян.

д) Від призову звільнено тих, хто заперечує проти будь-
яких війн із релігійних міркувань, але не тих, хто заперечує

8. Громадянська непокора

проти конкретних війн із моральних міркувань; між цими позиціями немає істотної відмінності, а оскільки призовний закон передбачає таке розмежування, значить, у ньому ма­ється на увазі, що друга група громадян менше заслуговує на повагу з боку держави, ніж перша, є) Закон, що визнає злочином пораду ухилятись від призову, є зашморгом на шиї тих, що виступають проти цієї війни, тому що з мораль­ної точки зору не можна твердити, що війна глибоко амо­ральна, і при цьому не заохочувати тих, що відмовляються від участі у ній, і не надавати їм допомоги.

Юристи визнають, що ці моральні позиції, якщо ми по­годжуємося з ними, є підставами для нижченаведених конс­титуційних аргументів: а) Згідно з Конституцією, договори є частиною закону країни, а Сполучені Штати є учасниками міжнародних конвенцій та договорів, що визнають протиза­конними воєнні дії, у здійсненні яких дисиденти звинувачу­вали країну, б) В Конституції передбачено, що війну має проголосити Конгрес; юридичне питання про те, чи були наші дії у В'єтнамі «війною» і чи Тонкінська резолюція ста­ла «проголошенням війни», є серцевиною морального пи­тання про те, чи прийняв уряд свідоме і відкрите рішення, в) Положення про належний судовий процес, що міститься в П'ятій та Чотирнадцятій поправках до Конституції, а та­кож положення про рівний захист, що міститься в Чотир­надцятій поправці, засуджують накладання особливих тяга­рів на визначений певним чином клас громадян, коли даний тягар чи дана класифікація не є резонними; тягар не є резо­нним, коли він відверто не служить громадському інтересо­ві або ж коли його величина є надто непропорційною щодо обслуговуваного інтересу. Якщо наші воєнні дії у В'єтнамі були нерозважливими чи помилковими, як це твердили ди­сиденти, тоді тягар, який ми поклали на людей призовного віку, був нерезонним і неконституційним, г) У будь-якому випадку, дискримінація на користь студентів позбавляла бідних гарантованого конституцією права на рівний захист Із боку закону, д) Якщо не існує істотної різниці між релігійно вмотивованим запереченням проти всіх війн та моральним запереченням проти деяких війн, тоді класифі­кація, передбачена законом про призов, була довільною і нерезонною і, отже, на цій підставі неконституційною. Положення Першої поправки про «встановлення релігії» за­бороняє урядові віддавати перевагу організованій релігії; якщо передбачене призовним законом розмежування при-

298 Ромалд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

силувало людей у цьому напрямку, воно було неконсти­туційним ще й на цій підставі, є) Перша поправка також за­суджує зазіхання на свободу слова. Якщо передбачена при­зовним законом заборона на поради не давала змоги висловлювати весь спектр поглядів на війну, значить, вона обмежувала свободу слова.

Головний контраргумент, в якому обстоюється положен­ня, що судам не слід було визнавати призов неконституцій­ним, також пов'язаний із моральними питаннями. Згідно з так званою «доктриною політичного питання», суди відмов­ляються від своєї компетенції в деяких справах — зокрема, в тих, що стосуються зовнішньої чи військової політи­ки,— вирішувати які найкраще доручити іншим гілкам вла­ди. Бостонський суд, що розглядав справу Кофіна та Спока, заявив на підставі цієї доктрини, що не вислуховуватиме аргументів про законність війни. Проте Верховний Суд по* казав (наприклад, при розгляді «справ про перерозподіл»), що не бажає відмовлятись від компетенції, коли вважає, що йдеться про найсерйозніші питання політичної моралі і що вихід не вдасться знайти в ході політичного процесу. Якщо дисиденти були праві і, отже, війна та призов були дер­жавними злочинами, що полягали у вияві глибокої неспра­ведливості до групи громадян, тоді аргумент про те, що су­ди мали відмовитись від своєї компетенції, виявляється значно послабленим.

На підставі цих аргументів ми не можемо прийти до ви­сновку про неконституційність закону про призов (чи яко- 1 їсь його частини). Коли дане питання було винесено на роз- ' гляд Верховного Суду, той відкинув деякі з них і відмовив^ І ся розглядати інші на тій підставі, що вони є політичними. Більшість юристів погодилася з цим результатом. Проте аргументи про неконституційність були принаймні правдо­подібними, тож розважливий і компетентний юрист цілком міг би подумати, що вони, разом узяті, мають більшу дока­зову вагу, ніж контраргументи. Якщо він так вважатиме, то дійде думки, що призов був неконституційним, і не знай­деться жодного способу довести, що він неправий.

Тому, судячи про те, що слід було зробити з опонентами призову, ми не маємо підстав для припущення, що вони на­магалися ствердити привілей не підкорятись дійсним зако­нам. Ми не можемо вирішити, що справедливість вимагає їхнього покарання, поки не спробуємо відповісти на по­дальші питання. Що має робити громадянин, коли законові

8. Громадянська непокора

бракує чіткості і коли громадянин вважає, що законом до­зволено те, що, як вважають інші, ним заборонено? Звичай­но, я не маю на увазі запитати, що йому належить робити з юридичного погляду чи якими є його юридичні права: це питання було б вторинним, тому що відповідь на нього за­лежить від того, хто правий: даний громадянин чи його опоненти. Я маю на увазі запитати, який шлях належало б йому обрати як громадянинові, іншими словами, що ми вва­жали б «виконанням правил гри». Це визначальне питання, тому що непокарання його не може бути несправедливим, якщо він діє так, як, враховуючи його міркування, він, на нашу думку, і мав би діяти'.

Не існує очевидної відповіді, з якою охоче погодилася б більша частина громадян, і ця обставина сама по собі вже є значимою. Однак якщо ми дослідимо наші юридичні інсти­туції та практики, то виявимо деякі основоположні принци­пи та політики, що мають стосунок до справи. Я наведу три можливі відповіді на зазначене питання, а потім спробую показати, яка з них найкращим чином відповідає нашим практикам та очікуванням. Ось які три можливості я хочу розглянути.

1) Якщо закон сумнівний і, отже, неясно, чи дозволяє він
певному громадянинові робити те, чого той хоче, він має
припустити найгірший варіант і діяти, виходячи з того, що
такого дозволу немає. Він повинен підкорятись органам ви­
конавчої влади, що ним керують, попри те, що вважає їх не­
правими; паралельно ж він вправі викориетовувати політич­
ний процес, якщо це можливо, щоб добитися зміни закону.

2) Якщо закон сумнівний, громадянин може покластись
на власне судження, тобто він може робити те, що Хоче,
якщо вважає, що доводи на користь того, що це дозволено
законом, сильніші за протилежні. Проте він може покла­
датись на власне судження лише до того моменту, поки
владна інституція, така як суд, не прийме протилежного рі­
шення у справі, пов'язаній із ним чи з кимось іншим. Як

Я не маю на увазі, що уряд завжди має карати людину, коли та свідо­мо порушила закон, який, як їй відомо, є дійсним. Можуть існувати причи­ни справедливості чи практичності, такі як зазначені мною в третьому па­раграфі, чому не слід карати таких людей. Проте в справах на кшталт при­зовних висуваються особливі аргументи на користь толерантності; я хочу зосередитись на цих аргументах і саме тому виокремив ці справи.

Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

8. Громадянська непокора

тільки досягнуто інституційне рішення, він повинен вико­нувати це рішення, навіть якщо вважає його неправильним. (Теоретично існують багато різновидів другої можливос­ті. Ми можемо сказати, що варіант, вибраний Індиві­дом, унеможливлюється протилежним за змістом рішенням будь-якого суду, включаючи найнижчий суд у системі, як­що це рішення не було оскаржено. Або ж ми можемо вима­гати прийняття рішення певним судом чи інституцією. Я розгляну цю другу можливість в її найліберальнішій формі, а саме, що індивід може правомірно покладатись на власне судження до того моменту, поки протилежне за змістом рі­шення не буде прийнято судом найвищої інстанції, компе­тентним розглядати дане питання, яким у випадку справи про призов є Верховний Суд Сполучених Штатів).

3) Якщо закон сумнівний, громадянин може покладатись на власне судження навіть після того, як рішення з даного питання прийнято компетентним судом найвищої інстанції. Звичайно, в своєму судженні про те, чого вимагає закон, він має брати до уваги протилежне його переконанню рішений суду будь-якої інстанції. В противному разі його судження не буде ні чесним, ні розважливим, тому що для доктрини прецеденту, що є усталеною частиною нашої юридичної системи, характерна здатність дозволяти рішенням судів змінювати закон. Припустімо, наприклад, що платник по­датків вважає, що від нього не вимагається сплачувати по­даток із певних видів доходів. Якщо Верховний Суд прийме протилежне рішення, він повинен, зважаючи на практику надання великої ваги рішенням Верховного Суду в питан­нях оподаткування, дійти висновку, що рішення Суду пору­шило баланс і що тепер закон вимагає від нього платити' цей податок.

Хтось може подумати, що ця класифікація стирає відмін­ність між третьою та другою моделями, але це не так. Докт­рина прецеденту надає різної ваги рішенням різних судів і найбільшої ваги рішенням Верховного Суду, але вона не передбачає визнання рішень будь-якого суду остаточними. Іноді навіть після рішення Верховного Суду індивід все ще може небезпідставно вважати, що закон на його боці; такі справи трапляються рідко, та найвища ймовірність їх ви­никнення припадає на суперечки з приводу конституційно­го законодавства, в яких ідеться про громадянську непоко-

ру. Верховний Суд показав, що відміна ним його поперед­ніх рішень найімовірніша тоді, коли ними було обмежено важливі особисті чи політичні права, і саме такі рішення дисидент може захотіти оскаржити.

Іншими словами, ми не маємо підстав для припущення, що Конституція завжди саме така, якою вона є згідно з твердженнями Верховного Суду. Олівер Вендел Холмс (Oliver Wendell Holmes), наприклад, не дотримав такого правила в своєму знаменитому особливому міркуванні в справі Гітлоу (Gitlow). За кілька років до того, при розгляді справи Абрамса (Abrams), він, попри всі свої намагання, не зміг переконати суд, що анархіст, котрий закликав до за­гальних страйків проти уряду, перебував під захистом Пер­шої поправки. Схожою була й справа Гітлоу, і Холмс знову не погодився з судовим рішенням. «Цілком вірно»,— сказав він,— «що, на мій погляд, відбувся відступ від цього крите­рію [в справі Абрамса]; проте переконання, які я висловив при розгляді тієї справи, надто глибокі, щоб зробити для мене можливим зараз повірити, що цим... питання про за­кон вирішено». Холмс проголосував за виправдання Ґіт-лоу — на тій підставі, що вчинки Ґітлоу не містили складу злочину, навіть попри те, що нещодавно Верховний Суд по­становив вважати такі дії злочинними.

Отже, ми маємо три можливі моделі поведінки диси­дентів, що не погоджуються з органами виконавчої влади у випадку сумнівності закону. Якщо жоден суд не виніс рі­шення з даного питання, а громадянин вважає, що закон у цілому на його боці, тоді, на думку більшості наших юрис­тів та критиків, він цілком правомірно може покластись на власне судження. Навіть коли багато хто не схвалює те, чим він займається,— наприклад, роздрібну торгівлю порногра­фією,— вони не вважають, що він повинен припинити цю діяльність лише тому, що законність його поведінки постав­лено під сумнів.

Тут слід зробити невеличку паузу, щоб з'ясувати, що втратить суспільство, якщо не додержуватиме першої моде­лі чи, за іншого викладу, що виграє суспільство, якщо люди спиратимуться на власне судження в подібних справах. Коли закон сумнівний — в тому плані, що юристи можуть обґрунтовано розходитись у поглядах на те, яке саме рішен­ня має прийняти суд,— причина зазвичай полягає в тому, що тут має місце зіткнення різних юридичних принципів та

302 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

політик, що конкурують між собою, і незрозуміло, як їх найкраще узгодити.

Наша практика, в якій різні сторони заохочуються до то­го, щоб діяти згідно з власним розумінням, надає нам засо­би для тестування гіпотез, що тут доречні. Якщо питання полягає в тому, чи матиме якесь конкретне правило певні небажані наслідки, або чи ці наслідки матимуть обмежені чи, навпаки, широкі розгалуження, тоді, перш ніж вирішити питання, корисно дізнатись, що ж, власне, відбувається, ко­ли декотрі люди виконують це правило. (За допомогою та­кого роду тестування було розроблено значну частину анти-трестївського та бізнесового законодавства). Якщо питання полягає в тому, чи певне рішення порушить глибоко шано­вані в нашому суспільстві принципи справедливості та чес­ної гри, і якщо порушить, то до якої міри, тоді корисним буде, знову ж таки, вдатись до експерименту і перевірити реакцію спільноти. Наприклад, міру байдужості спільноти до законів проти контрацепції ніколи не було б з'ясовано, якби деякі організації навмисно не нехтували цими закона­ми.

Якби ми додержували першої моделі, то втратили б пере­ваги, що їх містять ці тести. Постраждав би закон, особливо якби цю модель було застосовано до конституційних пи­тань. Коли дійсність карного законоположення піддається сумніву, дане законоположення майже завжди видавати­меться деяким людям нечесним чи несправедливим, тому що воно зазіхає на певний принцип свободи, справедливості чи чесності, який вони вважають вмонтованим у Конститу­цію. Якби наша практика була такою, що кожного разу, ко­ли закон видається сумнівним із огляду на подібні причини, громадянин мусив би діяти так, ніби закон є дійсним, тоді було б втрачено головну рушійну силу морального оскар­ження закону, яка у нас є, і з плином часу закон, якому ми підкоряємось, безперечно ставав би дедалі менш справедли­вим і чесним, що безперечно призвело б до зменшення міри свободи наших громадян.

Ми майже стільки ж втратили б, якби використовували варіант першої моделі, згідно з яким громадянин повинен припускати найгірше, якщо в нього немає підстав очікува­ти, що суди погодяться з його точкою зору на даний закон. Якби кожен покладався на власну здогадку щодо того, що мали б зробити суди, суспільство та його закон збідніли б. Наше припущення при відмові від першої моделі полягало

8. Громадянська непокора

в тому, що історія використання громадянином власного су­дження— разом із аргументами, які він принагідно наво­дить на підтримку цього судження,— допомагає вироблен­ню найкращого з можливих юридичних рішень. Це твер­дження залишається справедливим навіть тоді, коли в момент виконання громадянином його дії він має незначні шанси на успіх у суді. Ми також повинні пам'ятати, що зна­чимість прикладу громадянина не сходить нанівець після прийняття рішення. Наші практики вимагають критичної оцінки такого рішення юристами-професіоналами та юри­дичними школами, і історія інакодумства може виявитись тут безцінною.

Звичайно, при вирішенні, чи використання власного су­дження буде розважливим вчинком, кожен повинен подума­ти над тим, що в такому разі зробить суд. Адже якщо гро­мадянин вирішить вчинити по-своєму, йому може загрожу­вати ув'язнення, банкрутство чи ганьба. Проте для нас важливо відділити оцінку розважливості від питання про те, що він, як добропорядний громадянин, вправі вчинити. Ми досліджуємо, як має поставитись до нього суспільство, коли суди вважають, що його судження було невірним; тому ми повинні запитати, які його дії будуть виправданими, якщо його судження відмінне від інших. Ми поставимо вторинне питання, якщо припустимо, що те, як він вправі вчинити, залежить від його здогадки щодо того, яким чином суспіль­ство поставиться до нього.

Отже, ми мусимо відкинути й другу модель, згідно з якою в разі нечіткості закону громадянин може правомірно покладатись на власне судження доти, доки суд найвищої інстанції не постановить, що він неправий. Тут не береться до уваги та обставина, що будь-який суд, включаючи Вер­ховний, може відмінити власне рішення. У 1940 році Вер­ховний Суд визнав конституційним закон штату Західна Вірджинія, котрим від студентів вимагалось, щоб ті відда­вали честь Прапорові США. У 1943 році Суд відмінив влас­не рішення, вирішивши, що такий законодачий акт все ж неконституційний. Яким був громадянський обов'язок тих людей, що у 1941 та 1942 роках заперечували проти віддан­ня честі Прапорові з мотивів сумління і вважали рішення, прийняте судом у 1940 році, неправильним? Навряд чи ми можемо сказати, що їхній обов'язок полягав у виконанні першого рішення. Вони були переконані, що вимога віддан­ня честі Прапорові не є законною, і резонно вважали, що

304 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

жоден дійсний закон не міг вимагати цього від них. Пізніше Верховний Суд вирішив, що вони були праві. Суд не просто постановив, що після другого рішення невіддання честі Прапорові перестає бути злочином; він постановив (як він і робить майже завжди в подібних випадках), що це не було злочином і після першого рішення.

Дехто скаже, що опоненти віддання честі Прапорові мали підкоритись першому рішенню Суду; при цьому вони мали б продовжувати в законодавчих органах роботу в напрямку відміни закону і намагатись відшукати якийсь спосіб знову оскаржити закон у судах, реально не порушуючи його. Як­би не йшлося про сумління, це, можливо, була б прийнятна рекомендація, тому що тоді можна було б висувати аргу­мент, що виграш від застосування належної процедури був би вартим особистої жертви — довготерпіння. Проте йшло­ся саме про сумління, і якби дисиденти підкорилися законо­ві, очікуючи на позитивні результати, вони зазнали б непо* правної втрати від того, що виконували б дії, заборонені власним сумлінням. Одна справа — говорити, що індивід іноді повинен іти всупереч своєму сумлінню, коли він знає, що закон вимагає від нього робити це. І зовсім інша річ — говорити, що він повинен іти всупереч своєму су­млінню, навіть коли небезпідставно вважає, що закон не ви­магає цього, тому що для його співгромадян виникли б не­зручності, якби, намагаючись показати, що він правий, а во­ни неправі, він вдався до найпрямішого і, ймовірно, єдино можливого при цьому методу доведення.