Права та право порушувати закон 1 page

Почну з питання, з приводу якого відбуваються найзапекліші суперечки. Чи може взагалі американець мати моральне пра­во порушувати закон? Припустімо, якась людина визнає, що певний закон є дійсним; чи означає це, що вона має обов'язок додержувати його? Складається враження, що ті, хто намага­ється дати відповідь, поділяються на два табори. Одні — я назву їх консерваторами,— схоже, не схвалюють будь-який акт непокори; вони виглядають задоволеними, коли за такі акти настає судове переслідування, і розчарованими, коли переконання змінюються на протилежні. Інша група — лібе­рали — набагато прихильніше ставляться до принаймні дея­ких актів непокори; іноді вони несхвально відгукуються про судове переслідування і вітають виправдання. Однак якщо ми кинемо погляд за межі цих емоційних реакцій і звернемо увагу на аргументи обох сторін, ми виявимо вражаючий факт. Обидві групи по суті однаково відповідають на питан­ня принципу, що здогадно мало б розділяти їх.

Відповідь, що її дають обидві сторони, така. В демократич­ній державі взагалі чи принаймні в такій демократичній державі, що в принципі поважає індивідуальні права, кожен громадянин має загальне моральне право додержувати всіх законів, навіть якщо він бажає, щоб деякі з них було змінено. Він має цей обов'язок перед своїми співгромадянами, що додержують законів, які їм не подобаються, задля його корис­ті. Проте цей загальний обов'язок не може бути абсолютним, тому що навіть суспільство, в принципі справедливе, може продукувати несправедливі закони та політики, а людина окрім обов'язків перед державою має й інші обов'язки. Лю­дина повинна виконувати свої обов'язки перед Богом, яко­му поклоняється, і перед своїм сумлінням, і якщо вони су­перечать обов'язкові перед державою, тоді кінець кінцем людина вправі робити те, що вважатиме за правильне. Як­що вона вирішить, що їй необхідно порушити закон, тоді вона повинна буде підкоритись присудові та покаранню з боку держави — на визнання тієї обставини, що хоч їй і до­велось відмовитись від виконання свого обов'язку перед співгромадянами, все ж сам цей обов'язок не анульовано з огляду на її релігійні чи моральні зобов'язання.

268 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Звичайно, цю загальну відповідь можна розвинути в напрямках, що дуже різняться між собою. Одні охарактери­зують обов'язок перед державою як фундаментальний і зма­люють того, хто не згодний із цим, як релігійного чи мо­рального фанатика. Інші опишуть обов'язок перед держа­вою з неприхованим незадоволенням і змалюють його опонентів як моральних героїв. Проте це відмінності в то­нальності, а описана мною позиція представляє, як мені ви­дається, погляд більшості з тих, що висловлюються за чи проти громадянської непокори в конкретних випадках.

Я не стверджую, що цей погляд поділяють геть усі. На­певно є й такі, що ставлять обов'язок перед державою на таку височину, що навіть не припускають можливості, щоб вище нього могло бути ще щось. Безперечно, є такі, що за» перечуватимуть і те, що людина взагалі має моральне право поважати закон — принаймні коли йдеться про сьогоднішні Сполучені Штати. Проте ці дві крайні позиції є вузькими «хвостами» дзвоноподібної кривої, і всі ті, що знаходяться між ними, додержують описаної мною ортодоксальної по­зиції, згідно з якою люди мають обов'язок поважати закон, проте мають і право прислухатись до власного сумління, коли воно суперечить цьому обов'язку.

Проте якщо це так, тоді ми маємо парадокс, який полягає в тому, що люди, котрі дають однакову відповідь на одне й те саме питання принципу, вочевидь так сильно розходять­ся в поглядах і так запекло сперечаються в окремих випад»-ках. Парадокс йде навіть глибше, оскільки кожна зі сторін принаймні в деяких випадках обстоює точку зору, що вида­ється відверто невідповідною теоретичній позиції, визнаній ними обома. Ця позиція зазнала тестування, зокрема, тоді, коли мали місце спроби уникнути призову в армію на осно­ві мотивів сумління чи лунали заклики до здійснення цього злочину. Консерватори стверджували, що таких людей не­обхідно піддати судовому переслідуванню, навіть попри те, що вони щирі в своїх переконаннях. Чому їх необхідно пе­реслідувати? Тому, що суспільство не може допустити па­діння поваги до закону, а саме це знаменують собою дії за­значених осіб і саме до цього вони заохочують. Коротше кажучи, їх необхідно переслідувати, щоб надалі відохотити й їх самих, і інших від того, що вони зробили.

Проте тут можна побачити жахливу суперечність. Якщо людина має право робити те, необхідність чого продиктова­на їй власним сумлінням, то як можна виправдати державу,

7. Серйозне ставлення до прав

коли вона відохочує її від цього? Чи ж добре чинить держа­ва, забороняючи те, що, як вона визнає, люди мають право робити, та караючи їх за це?

Далі, не лише консерватори твердять, що треба пересліду­вати тих, хто порушує закон з огляду на моральні переконан­ня. Відомо, що ліберал заперечує проти того, щоб шкільні посадові особи, що дотримуються расистських поглядів, про­водили десегрегацію повільними темпами, попри визнання ним того факту, що ці шкільні посадові особи вважають, що мають моральне право діяти всупереч законові. Цілком вір­но, що ліберал не часто твердить, що закони про десеґреґа-цію слід втілювати в життя з метою заохочення загальної по­ваги до закону. Натомість він доводить, що закони про де-сегреґацію слід втілювати в життя тому, що вони правильні. Проте його позиція також видається логічно неузгодженою: чи може бути вірним переслідувати людей за дії, здійснення яких вимагає від них їхнє сумління, якщо ми визнаємо, що вони мають право прислухатись до свого сумління?

Отже, перед нами постають дві головоломки. Як це може бути, щоб дві сторони, що беруть участь в обговоренні пи­тання принципу і кожна з яких вважає, що її погляди доко­рінно відрізняються від поглядів іншої, стояли на одній і тій же позиції з даного питання? Як це може бути, щоб кожна зі сторін пропонувала для конкретних проблем розв'язки, що, як видається, відверто суперечать позиції принципу, ви­знаній ними обома? Одне з можливих рішень полягає в то­му, що декотрі з тих чи всі ті, що визнають загальну пози­цію, є лицемірами і обстоюють права сумління лише на словах, а насправді не ладні погодитися з ними.

У цьому звинуваченні є певна частка правди. Безперечно, мало місце лицемірство певного роду, коли громадські по­садові особи, що твердять про свою повагу до чужого су­мління, відмовляли Мохамедові Алі в праві боксувати в їх­ніх штатах. Якби Алі, попри докори свого релігійного су­мління, вступив до армії, вони дозволили б йому боксувати, незважаючи на те, що згідно з принципами, які на словах поважають зазначені посадові особи, він став би гіршою людиною, якби вчинив так. Проте зустрічаються окремі ви­падки, що не є настільки прямолінійними, як наведений ви­ще, і навіть там посадові особи, схоже, не визнають супе­речності між власними діями та принципами. Отже, ми по­винні пошукати якесь пояснення за межами тієї істини, що люди часто говорять не те, що думають.

270 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Глибше пояснення полягає в тому, що аргументи про права часто обтяжені цілим набором плутаностей. Ці плута­ності затьмарюють всі питання, згадані мною на початку, і перешкоджають спробам розробити логічно узгоджену тео­рію про те, як має вести себе уряд, що поважає права.

Щоб пояснити це, я повинен звернути увагу на обста­вину, знайому філософам, проте часто нехтувану в політич­них дебатах, а саме, що слово «право» звучить з різною силою в різних контекстах. Коли ми говоримо, що хтось має «право» зробити щось, у більшості випадків ми маємо на увазі, що було б неправильно втручатися в те, що він при цьому робить, чи принаймні те, що для виправдання будь-якого втручання потрібні якісь особливі підстави. Я використовую це сильне значення права, коли говорю, що ви маєте право витрачати свої гроші на азартні Ігри, якщо бажаєте цього, хоч вам і слід було б витрачати їх у достой­ніший спосіб. Я маю на увазі, що з будь-чийого боку було б неправильним втручатись у ваші справи, навіть якщо ви збираєтесь витратити свої гроші у спосіб, який я вва­жаю неправильним.

Існує чітка різниця між тим, коли говорять, що хтось має право робити щось у зазначеному вище значенні, і тим, ко­ли говорять, що він вчинив «правильно» чи що в тому, що він робить, немає нічого «неправильного». Хтось може ма­ти право робити щось, що з його боку було б неправильним вчинком, як це має місце у випадку азартних ігор. І на­впаки, якийсь вчинок може бути правильним для людини, та водночас вона може не мати права діяти так — у тому розумінні, що з чийогось боку не було б неправильним втрутитися в ЇЇ дії. Якщо наша армія захопила ворожого солдата, ми можемо сказати, що для нього правильним вчинком була б спроба втечі, та з цього не випливає, що з нашого боку було б неправильним спробувати зупинити йо­го. Ми можемо захоплюватись ним за те, що він спробував утекти, і, можливо, навіть гірше думали б про нього, якби він не зробив цього. Та тут не міститься припущення, що з нашого боку неправильно заважати йому; навпаки, якщо ми вважаємо правильною свою справу, ми вважаємо також, що з нашого боку правильно зробити все можливе, щоб зупи­нити його.

Зазвичай ця відмінність, тобто відмінність між питанням про те, чи має людина право зробити щось, і про те, чи пра­вильно з ЇЇ боку робити це, не спричиняє неприємностей. Та

7. Серйозне ставлення до прав

іноді таке все ж трапляється, тому що ми, буває, говоримо, що людина має право зробити щось, коли маємо на увазі лише заперечити, що з її боку це був би неправильний вчи­нок. Отже, ми кажемо, що полонений солдат має «право» спробувати втекти, тоді як насправді ми маємо на увазі не те, що вчинимо неправильно, якщо зупинимо його, а те, що він не має обов'язку не робити такої спроби. Ми таким чи­ном вживаємо слово «право», коли ведемо мову про когось, хто має «право» діяти згідно з власними принципами чи «право» прислухатись до власного сумління. Ми маємо на увазі, що він не робить нічого неправильного, керуючись у своїх діях власними щирими переконаннями, навіть якщо ми й не згодні з цими переконаннями і навіть якщо з полі­тичних чи інших причин ми повинні примусити його діяти всупереч їм.

Припустімо, людина вірить, що сплата допомоги бідним докорінно несправедлива, тому що це підриває підприєм­ництво, тож вона щороку задекларовує свій прибутковий податок у повному обсязі, та відмовляється платити його половину. Ми можемо сказати, що вона має право відмов­лятися платити, якщо бажає цього, проте водночас уряд має право порушити проти неї судовий процес, добиваючись сплати податку в повному розмірі і, отже, оштрафувати чи посадити її до в'язниці за затримку сплати, якщо це необ­хідно для ефективної роботи системи збирання податків. Втім, у більшості випадків ми не обираємо таку лінію; ми не говоримо, що звичайний злодій має право красти, якщо бажає цього, поки сплачує за це штрафи. Ми лише тоді го­воримо, що людина має право порушувати закон, навіть як­що держава має право покарати її за це, коли вважаємо, що з огляду на свої переконання вона, чинячи так, не робить ні­чого неправильного ^!.

Ці відмінності дають нам змогу побачити двозначність в ортодоксальному питанні: чи може взагалі людина мати

¹ Немає нічого дивного в тому, що іноді ми вживаємо поняття наявності права для того, щоб сказати, що інші не повинні втручатися в якусь дію, а іноді —щоб сказати, що дія, про яку йдеться, не є неправильною. Часто, коли хтось не має права зробити щось, наприклад, фізично напасти на іншу людину, вірними є обидва твердження — і те, що вчинити так було б не­правильно, і те, що інші вправі зупинити такий напад, чи то висловлюючи відповідну вимогу, чи навіть вдаючись до сили. Тому природно говорити, що хтось має право, коли ми маємо на увазі заперечити будь-який із цих на­слідків, а також коли ми маємо на увазі заперечити і той, і інший.

272 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

право порушувати закон? Чи йдеться в цьому питанні про те, може чи ні людина мати право порушувати закон у сильному значенні права, так що з боку уряду було б непра­вильним вчинком зупинити її шляхом арешту і судового пе­реслідування? Чи ж натомість тут ідеться про те, може чи ні порушення закону бути правильним вчинком, так що нам усім слід було б поважати порушника, навіть якби уряд ув'язнив його?

Якщо ми вважатимемо ортодоксальну позицію відповід­дю на перше — і найважливіше — питання, тоді постають зазначені вище парадокси. Проте якщо ми вважатимемо її відповіддю на друге питання, вони не виникають. І консер­ватори, і ліберали погоджуються, що Іноді людина, порушу­ючи закон, не чинить неправильно, за умови, що цього ви­магає її сумління. Якщо вони й розходяться в поглядах, то це буває тоді, коли йдеться про інше питання: як має реагу­вати на це держава. Обидві сторони справді вважають, що іноді держава повинна порушувати судовий процес. Проте це не суперечить твердженню, що людина, проти якої пору­шено процес, вчинила правильно, порушивши закон.

Ці парадокси видаються справжніми, тому що зазвичай дані два питання не розрізняють, а ортодоксальну позицію представляють як загальне рішення проблеми громадянсь--кої непокори. Проте після того, як вказано на відмінність, стає очевидним, що цю позицію визнано так широко лише тому, що при її застосуванні вона тлумачиться як відповідь на друге питання, але не на перше. Визначальна відмінність притлумлюється непевною ідеєю про право на сумління; ця ідея перебувала в центрі недавніх дискусій щодо політичного обов'язку, проте це — окозамилюючий маневр, що відволі­кає нас від найвагоміших політичних питань. Стан сумління людини може виявитись вирішальним чи провідним чинни­ком, коли йдеться про те, чи робить вона щось морально не­правильне, порушуючи закон; проте він не обов'язково вия­виться вирішальним чи хоча б провідним, коли йтиметься про те, чи має вона право робити це в сильному значенні даного терміна. В такому значенні людина не має права ро­бити що завгодно з того, що вимагає від неї її сумління, проте вона може мати право — в цьому ж значенні — роби­ти щось, навіть якщо її сумління і не вимагає цього.

Якщо це так, то можна сказати, що ще практично не ро­билося серйозних спроб дати відповідь на питання, що їх майже кожен має на увазі поставити. Ми можемо почати

7. Серйозне ставлення до прав

все заново, чіткіше сформулювавши ці питання. Чи може американець мати право — в сильному значенні — робити щось, що суперечить законові? Якщо так, то коли? Щоб від­повісти на ці питання, сформульовані таким чином, ми по­винні спробувати прояснити ситуацію стосовно наслідків згаданої раніше ідеї про те, що громадяни мають принаймні деякі права щодо свого уряду.

Я сказав, що, як вважається, у Сполучених Штатах гро­мадяни мають певні фундаментальні права стосовно свого уряду — моральні права, що їх Конституція перетворила на права юридичні. Якщо ця ідея є значимою і вартою того, щоб нею вихвалятись, тоді ці права мають бути правами в щойно описаному мною сильному значенні. З твердження про те, що громадяни мають право на свободу слова, має випливати, що з боку уряду було б неправильним позбавити їх можливості висловлюватись, навіть якщо уряд перекона­ний, що від того, що вони скажуть, буде більше шкоди, ніж користі. За аналогією з тим, що маємо у випадку військово­полоненого, дане твердження не може означати лише те, що громадяни не роблять нічого поганого, коли висловлюють свої думки, хоча уряд залишає за собою право не дати їм цього зробити.

Це — вирішальний момент, і я хочу докладніше зупини­тись на ньому. Звичайно, відповідальний уряд повинен бути готовим виправдати все, що робить, особливо якщо він об­межує свободу своїх громадян. Проте зазвичай навіть для акту, що обмежує свободу, достатнім виправданням вважа­тиметься та обставина, що він розрахований таким чином, щоб збільшити те, що філософи називають загальним бла­гом, тобто що він розрахований на продукування загалом більшого обсягу користі, ніж шкоди. Отже, хоча уряд міста Нью-Йорк і потребує виправдання заборони автомобілістам їздити по Лексингтон-Авеню, достатнім виправданням буде те, що відповідні посадові особи мають базоване на вагомих доказах переконання, що виграш багатьох переважить не­зручності, створені для невеликої кількості людей. Проте коли говорять, що громадяни мають індивідуальні права стосовно уряду, такі як право на свободу слова, це має означати, що виправдання такого роду не є достатнім. У противному разі твердження не містило б аргументації на користь того, що індивіди мають особливий захист від зако­ну, коли йдеться про їхні права, а саме це є суттю даного твердження.

18 — 3215

274 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Не всі юридичні чи навіть конституційні права являють собою моральні права стосовно уряду. Нині я маю юридич­не право їхати в будь-який бік по 57-й вулиці, проте уряд не зробив би неправильно, якби запровадив на ній односторон­ній рух, вважаючи, що такий крок відповідає загальним ін­тересам. Я маю конституційне право обирати конгресмена кожні два роки, проте національний уряд і уряди штатів не повелися б неправильно, якби у відповідності до процедури прийняття поправок замінили дворічний термін перебуван­ня в конгресі на чотирирічний — знову ж таки на підставі судження, що це пішло б на користь загалові.

Проте щодо тих конституційних прав, які ми називаємо фундаментальними, таких як право на свободу слова, вва­жається, що вони є правами стосовно уряду в сильному значенні цього терміна; саме це дає нам підставу хвалитись, що наша юридична система поважає фундаментальні права громадян. Якщо громадяни мають моральне право на свобо­ду слова, тоді уряди були б неправі, відмінивши Першу по­правку, що гарантує його, навіть якби вони були перекона­ні, що більшість виграла б матеріально від анулювання вільного слова.

Я не повинен перебільшувати значення цього моменту. Тому, хто заявляє, що громадяни мають право стосовно уряду, не потрібно заходити настільки далеко, щоб тверди­ти, що невизнання цього права державою ніколи не може бути виправдане. Він може сказати, наприклад, що хоча громадяни і мають право на свободу слова, уряд може від­хилити це право, коли це необхідно для захисту прав інших, для запобігання катастрофі чи навіть для отримання чітко вираженої і дуже значної громадської користі (хоч якби він визнав останній варіант можливим виправданням, це озна­чало б, що він не вважає дане право одним із найважливі­ших чи фундаментальних). Та він аж ніяк не може сказати, що уряд був би виправданим, відхиливши право на міні­мальній підставі, що була б достатньою, якби такого права не існувало. Він не може сказати, що уряд вправі діяти на самій лише підставі судження, що його дії загалом забезпе­чать громадську користь. Таке визнання зробило б дану заявку на право безпредметною і показало б, що мовець ви­користовує значення поняття «право», відмінне від сильно­го значення, що необхідне для надання його заявці політич­ної ваги, яку, як зазвичай вважається, вона повинна мати.

7. Серйозне ставлення до прав

Втім, відповіді на наші два питання про непокору вда­ються очевидними, хай і неортодоксальними. В нашому су-спільствві людина справді іноді має право — в його сильно­му значенні — не додержувати закону. Вона має таке право щоразу, коли закон неправомірно зазіхає на її права стосов­но уряду. Так, якщо вона має моральне право на свободу слова, тоді вона має моральне право порушувати будь-який закон, що його, в силу її права, уряд не мав права прийма­ти. Право не додержувати закону не є окремим правом, що якимось чином пов'язане із сумлінням і доповнює інші пра­ва стосовно уряду. Воно — просто спільна риса цих прав стосовно уряду, і його не можна заперечити в принципі, не заперечуючи факт існування подібного роду прав.

Ці відповіді стають очевидними, як тільки ми визнаємо права стосовно уряду правами у вказаному мною сильному значенні. Якщо я маю право висловлювати свої думки з по­літичних питань, тоді уряд вчинить неправильно, зробивши так, щоб такі мої дії вважались протизаконними, хай навіть він вважає, що це відповідатиме загальним інтересам. Як­що, попри все, уряд все ж зробить мої дії протизаконними, він вчинить ще одну несправедливість, застосувавши даний закон проти мене. Моє право стосовно уряду означає, що з його боку неправильно не давати мені висловлюватись; зро­бивши лише перший крок, уряд не може забезпечити прави­льність накладеної на мене заборони.

Звичайно, це не підказує нам, які саме права стосовно уряду належать громадянам. Це не підказує нам, чи право на свободу слова включає в себе і право на участь у демон­страціях. Проте це неодмінно означає, що прийняття законів не може вплинути на ті права, що їх справді мають громадя­ни, а цей момент має вирішальне значення, тому що він дик­тує позицію, яку індивід вправі зайняти по відношенню до власних рішень, коли йдеться про громадянську непокору.

Як консерватори, так і ліберали вважають, що в загалом пристойному суспільстві кожен має обов'язок додержувати закону, яким би той не був. Це — джерело положення про «загальний обов'язок» в ортодоксальній позиції, і хоча лібе­рали й вірять, що даний обов'язок інколи можна «не брати до уваги», навіть вони вважають, як це передбачено в орто­доксальній позиції, що обов'язок додержувати закону зали­шається в певній притлумленій формі, так що людина чи­нить правильно, приймаючи покарання на визнання даного обов'язку. Проте цей загальний обов'язок майже зовсім не-

18*

276 Роналд Де op кіп. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

придатний для суспільства, що визнає права. Якщо людина вважає, що має право на участь у демонстрації, тоді вона також повинна вважати, що з боку уряду було б неправи­льним зупиняти її, незалежно від того, чи той діятиме за підтримки закону, чи ні. Якщо вона вправі так вважати, тоді нерозумно говорити про обов'язок додержувати закону як такий чи про обов'язок приймати покарання, яке держава має право накладати.

Консерватори заперечуватимуть проти мого скороченого викладу їхньої точки зору. Вони твердитимуть, що навіть якби уряд і був неправий, прийнявши певний закон, скажі­мо, закон, що обмежив свободу слова, все одно існують не­залежні причини, чому уряд діє виправдано, втілюючи в життя вже прийнятий закон. Якщо закон забороняє демонс­трації, тоді, доводять вони, на передній план виходить при­нцип, що важить більше, ніж право індивіда на вільне ви­словлення своїх думок, а саме, принцип поваги до закону. Якщо закон, навіть поганий, залишити лише на папері, це послабить повагу до закону і, отже, завдасть шкоди суспіль­ству в цілому. Так, індивід втрачає своє моральне право ви­словлюватись вільно, коли свободу слова визнано карним злочином, і уряд мусить застосувати цей закон до нього, що піде на добро спільноті та посприяє загальному благові.

Проте цей аргумент, хоч він і популярний, здається пра­вдоподібним, лише якщо ми забуваємо, що означає сказати, що індивід має право стосовно держави. Далеко не очевид­но, що громадянська непокора зменшує повагу до закону; проте навіть якщо ми вважатимемо, що це саме так, дана обставина не стосується суті справи. Перспектива утилі­тарної вигоди не може виправдати заборону людині робити те, що вона має право робити, а гадане зростання поваги до закону є лише утилітарною вигодою. Підстави для того, щоб хвалитись, що ми поважаємо індивідуальні права, не існує, якщо це не пов'язане з певними жертвами, а тут жер­тва полягатиме в тому, що ми відмовляємось від будь-яких незначних вигод, які дістала б наша держава, якби відкину­ла ці права, виявивши їхню незручність. Отже, загальне благо не може бути вагомою підставою для урізання прав, навіть якщо йдеться про вигоду, що полягає в зростанні по­ваги до закону.

Проте, можливо, я неправий, припускаючи, що аргумент про повагу до закону є лише посиланням на загальну виго­ду. Я сказав, що анулювання чи обмеження прав з боку дер-

7. Серйозне ставлення до прав

жави може виявитись виправданим, якщо його здійснено на інших підставах, тож перш ніж відкинути консервативну позицію, ми повинні запитати, чи доречні тут будь-які такі підстави. Найважливіша (принаймні добре зрозуміла) з-по­між цих інших підстав містить посилання на поняття конку­руючих прав, що опинилися б під загрозою, якби дане право не було обмеженим. Громадяни мають особисті права на державний захист, а також особисті права на те, щоб бути вільними від втручання з боку держави, тож уряд може по­стати перед необхідністю зробити вибір між цими двома видами прав. Закон про дефамацію, наприклад, обмежує особисте право будь-якої людини говорити те, що вона ду­має, тому що від неї вимагається мати вагомі підстави для її слів. Проте цей закон виправданий (навіть із точки зору тих, хто вважає, що він є зазіханням на особисте право) ті­єю обставиною, що він захищає право інших на те, щоб їх­ня репутація не виявилася зруйнованою чиєюсь безвідпові­дальною заявою.

Індивідуальні права, визнані нашим суспільством, часто конфліктують між собою таким чином, а коли це відбува­ється, уряд має визначати, якому з них віддати перевагу. Якщо уряд робить правильний вибір і захищає важливіше право за рахунок менш суттєвого, тоді він не послаблює по­няття права і не зменшує його цінності; навпаки, він зробив би так, якби не спромігся захистити важливіше з двох прав. Отже, ми маємо визнати, що уряд має причину обмежити те чи інше право, коли він небезпідставно вважає конкуру­юче право важливішим.

Чи може консерватор ухопитись за цей факт? Він міг би доводити, що я був неправий, охарактеризувавши його аргумент як такий, що апелює до загального блага, тому що насправді, мовляв, він апелює до конкуруючих прав, а саме, до морального права більшості на втілення в життя її зако­нів та на право суспільства підтримувати порядок та безпе­ку на бажаному для нього рівні. Вагу саме цих прав, сказав би він, необхідно порівняти з вагою права індивіда робити те, що заборонено неправомірним законом.

Проте цей новий аргумент плутаний, тому що він спира­ється на ще одну двозначність у мові прав. Цілком вірно, що ми говоримо про «право» суспільства робити те, що во­но бажає, проте це право не може бути «конкуруючим пра­вом» того виду, що може виправдати втручання в право стосовно уряду. Існування прав щодо уряду опинилося б

278 Роншгд ДворкІн. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

під загрозою, якби уряд міг анулювати таке право, послав­шись на право демократичної більшості реалізовувати свою волю. Право стосовно уряду має бути правом робити щось, навіть коли більшість вважає, що робити це неправильно, і навіть коли більшість зазнала б втрат, якби це було зробле­но. Якщо тепер ми скажемо, що суспільство має право ро­бити все що завгодно, якщо це відповідає загальному благо­ві, чи право зберігати будь-який вид середовища, в якому більшість бажає жити, і при цьому ми матимемо на увазі, що саме такого роду права забезпечують виправдання для відхилення будь-яких прав стосовно уряду, що можуть спричинити конфлікт, тоді ми анулюємо останні права.

Щоб врятувати їх, ми повинні визнати, що конкуруючи­ми правами можуть бути лише права інших членів суспіль­ства як індивідів. Ми повинні розрізняти «права» більшості як такої, які не можуть вважатись виправданням для відхи­лення індивідуальних прав, і особисті права членів більшос­ті, які цілком можуть постати в зазначеній якості. Тест, що його нам необхідно використати тут, такий. Хтось має кон­куруюче право на захист — вагу якого треба порівняти з ва­гою індивідуального права діяти — в тому разі, коли ця особа була б вправі вимагати урядового захисту від власно­го імені, як Індивід, незалежно від того, приєднається до ці­єї вимоги більшість її співгромадян чи ні.

За задумом цього тесту, не може бути, щоб будь-хто мав право на втілення в життя геть усіх законів країни. Особа має право на втілення в життя, наприклад, лише тих кримі­нальних законів, право на ухвалення яких вона мала б у то­му разі, якби вони ще не були законами. Закони проти обра­зи дією цілком правомірно можна віднести до цього класу. Якби фізично вразливі члени спільноти (тобто ті, що потре­бують поліцейського захисту від фізичного насильства над собою) були лише невеликою меншиною, все одно правдо­подібно прозвучало б твердження, що вони потребують та­кого захисту. Але закони, що передбачають певний рівень спокою в громадських місцях чи санкціонують війну за кор­доном і обумовлюють її фінансування, не можна сприймати як такі, що спираються на індивідуальні права. Боязка леді на вулицях Чикаго не має права на саме той рівень спокою, що існує нині; не має вона права і на те, щоб хлопців при­зивали до армії і відправляли на війни, ведення яких вона схвалює. Існують закони — можливо, цілком бажані,— що надають їй ці привілеї, проте виправдання для цих законів,

7. Серйозне ставлення до прав

якщо взагалі їх можна виправдати, полягає у спільному ба­жанні значної більшості населення, а не в її особистому праві. Отже, якщо ці закони й обмежують моральне право когось іншого на висловлення свого протесту чи його право на особисту безпеку, вона не може наполягати на конкуру­ючому праві для виправдання даного обмеження. Вона не має особистого права на прийняття таких законів, і в неї та­кож немає конкуруючого права на втілення їх у життя.