Справедливість і права. характеристики даної техніки; наприклад, вона не пояснила б той факт, що результати застосування цієї техніки — при­наймні у виконанні Ролза — є неодмінно й

характеристики даної техніки; наприклад, вона не пояснила б той факт, що результати застосування цієї техніки — при­наймні у виконанні Ролза — є неодмінно й ґрунтовно практичними. Ролзівські чоловіки та жінки у вихідній пози­ції намагаються відшукати принципи, які їм та їхнім спад­коємцям буде легко зрозуміти, популяризувати та додержу­вати; принципи, привабливі в інших відношеннях, слід від­кинути чи відрегулювати, тому що вони або занадто складні, або з іншої причини непрактичні в цьому розумін­ні. Проте вибрані в такому дусі принципи справедливості означають компроміс із неміччю; вони умовні в тому розу­мінні, що їх буде змінено, коли зміняться загальне станови­ще та освіта людей. Це видається несумісним із духом при­наймні природної моделі, відповідно до якої принципи справедливості є позачасовими характеристиками певної незалежної моральної реальності, яким недосконалі чолові­ки та жінки повинні намагатись якомога краще відповідати.

Далі, техніка рівноваги покликана продукувати принци­пи, відносні принаймні в двох аспектах. По-перше, вона має на меті забезпечити вибір найкращої теорії справедливості зі списку альтернативних теорій, що має бути не просто скінченним, а й досить коротким для того, щоб уможливити здійснення порівнянь між ними. Це обмеження важливе; во­но спонукає самого Ролза заявити, що він не сумнівається, що початковий список можливих теорій, розширений дале­ко за межі списку, розглянутого ним, міститиме кращу тео­рію справедливості, ніж його власні два принципи¹. По-друге, техніка рівноваги веде до результатів, що мають від­ношення до зони початкової домовленості між тими, що спільно проводять рекомендовані ним умоглядні експери­менти. Вона має на меті, як каже Ролз, примирити тих, хто дотримується різних поглядів, за допомогою зосередження уваги на тих моментах, щодо яких вони можуть знайти спільний знаменник ². Маємо визнати, що таке тестування приведе до різних результатів як серед різних груп, так і в різні моменти в одній і тій же групі, оскільки спільний зна­менник людей, що впевнені в правильності своєї інтуїції, не стоїть на місці.

Якби техніку рівноваги було використано в рамках при­родної моделі, сила її висновків виявилась би серйозно

¹ Rawls, crop. 581.

² Rawls, crop. 580—581.

16 — 3215

242 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

скомпрометованою обома формами релятивізму. Якщо рів­новажний аргумент для двох принципів Ролза показує, на­приклад, лише те, що на їхню користь можна навести кращі доводи, ніж на підтримку будь-яких інших принципів із ко­роткого, обмеженого списку, і якщо Ролз сам упевнений, що подальші дослідження привели б до створення кращої теорії, тоді в нас дуже мало причин вважати, що ці два принципи є точним описом моральної реальності. При застосуванні природної моделі важко зрозуміти, чому вони взагалі повинні мати якусь силу.

Справді, аргумент не дає надто гарних підстав навіть для того, щоб припустити, що два принципи Ролза краще опи­сують моральну реальність, ніж інші теорії з короткого списку. Припустімо, що нас попросили вибрати з-поміж п'яти теорій справедливості ту, що найкращим чином поєд­нує наші переконання в рефлективній рівновазі, і ми вибра­ли п'яту. Вважатимемо, що існує якась шоста теорія, яку ми вибрали б, якби вона була вказана в списку. Шоста теорія може бути ближчою, наприклад, до першої з тих, що при­сутні в первісному списку, ніж до п'ятої, принаймні в та­кому розумінні: впродовж тривалого строку суспільство, що керуватиметься першою теорією, прийде до більшої кіль­кості рішень із числа тих, які прийме суспільство, що керу­ватиметься шостою, ніж суспільство, що керуватиметься

п'ятою теорією.

Припустімо, наприклад, що наш первісний список теорій справедливості, готових до вжитку, включав класичний утилітаризм і два принципи Ролза, але не включав середній утилітаризм. Ми могли б відмовитись від класичного утилі­таризму — на тій підставі, що у «виробництві» задоволення заради задоволення, непов'язаному з будь-яким підвищен­ням добробуту конкретних людських істот чи інших тва­рин, мало сенсу,— а потім вибрали б два принципи Ролза як найкращу з теорій, що залишились. Та все ж ми могли б вибрати середній утилітаризм, визнавши його перевагу над двома принципами, якби він був присутнім у списку, тому що середній утилітаризм не стверджує, що абсолютно будь-яке збільшення сумарного обсягу задоволення є до­бром. Проте класичний утилітаризм, який ми відкинули, може бути ближчим до середнього утилітаризму, який ми вибрали б, якби мали його в списку, ніж два принципи, які ми реально вибрали. Він може бути ближчим у вказаному вище розумінні, тому що він продиктував би більше кон-

6. Справедливість і права

кретних рішень, прийняття яких вимагав би і середній ути­літаризм, і, отже, був би кращим описом кінцевої моральної реальності, ніж два принципи. Звичайно, і сам середній ути­літаризм може виявитись відкинутим, якщо опиниться в іще ширшому списку, і вибір, який ми зробимо тоді, може озна­чати, що якийсь інший пункт первісного списку був кра­щим, і за класичний утилітаризм, і за два принципи.

Другий вид релятивізму завдав би природній моделі такої ж шкоди — з огляду на причини, які я вже пояснив. Якщо техніку рівноваги використовує одна людина й інтуїтивні відчуття, які дозволяється брати до уваги, належать їй і ли­ше їй, тоді результати можуть мати авторитет у її очах. Інші люди, чиї Інтуїтивні відчуття відрізняються, не можуть ви­знати справедливості її висновків (принаймні в повному обт сязі), проте сама вона може зробити це. Однак якщо дану техніку застосовано у більш громадський спосіб (напри­клад, якщо увагу буде зосереджено на інтуїтивних відчут­тях, спільних для групи осіб), тоді буде одержано такі ре­зультати, які ніхто не зможе визнати авторитетними, так са­мо як жодна людина не може визнати авторитетним науковий результат, одержаний після того, як було знехту­вано доказами, які вона вважала принаймні такими ж доре­чними, як і ті, що їх було використано.

Отже, виявляється, що природна модель є слабкою підпо­рою для техніки рівноваги. Проте ми не матимемо справу із жодною з названих вище проблем, якщо вважатимемо, що дана техніка обслуговує конструктивну модель. У межах цієї моделі причиною для відкидання навіть дуже сильного переконання є те, що його неможливо узгодити з іншими переконаннями за допомогою правдоподібного та логічно вивіреного набору принципів; таке переконання відкидаєть­ся не як некоректне повідомлення, а лише тому, що воно не пасує до програми, яка відповідає потребам моделі. Конст­руктивну модель не здатне похитнути і жодне із значень, в яких техніка рівноваги є відносною. їй не стоїть на заваді те, що якусь теорію, яку не розглядали, можливо, визнали б за кращу, якби її розглянули. Дана модель вимагає, щоб по­садові особи чи громадяни в майбутньому керувались най­кращою програмою з тих, які вони зараз можуть винайти, з огляду на причини узгодженості, які, на відміну від природ­ної моделі, не виходять апріорі з того, що вибрана теорія іс­тинна в якомусь кінцевому розумінні. Підривом конкретної теорії не буде та обставина, що інша група осіб чи інше су-

244 Р оналд Де op кін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

спільство, з іншою культурою та досвідом, виробили б іншу теорію. Під сумнів може бути поставлено те, чи має якась група право трактувати свої інтуїтивні відчуття як об'єктив­ні чи трансцендентальні в якому б то не було розумінні, але не те, що конкретне суспільство, яке насправді трактує кон­кретні переконання саме так, з огляду на дану обставину повинне принципово дотримуватись їх.

Тому я припускаю, принаймні тимчасово, що методологія Ролза апріорі виходить із конструктивної моделі мислення від конкретних переконань до загальних теорій справедли­вості, і це припущення я використаю в спробі показати по­дальші постулати моральної теорії, що лежать за межами його теорії справедливості.

Б. Договір

Отже, я підійшов до другого з трьох елементів методології Ролза, які я маю намір розглянути, тобто до використання ним давньої ідеї соціального договору. Як і Ролз, я відо­кремлюю загальну ідею про те, що уявний договір є підхо­жим інструментом для роздумування про справедливість, від більш специфічних рис вихідної позиції, які можна вва­жати конкретним застосуванням цієї загальної ідеї. Ролз до­тримується думки, що всі теорії, які можна трактувати як такі, що спираються на гіпотетичний соціальний договір певного виду, пов'язані між собою і відрізняються як клас від теорій, які неможливо трактувати так само; наприклад, він вважає, що середній утилітаризм, який можна вважати продуктом соціального договору при конкретній інтерпре­тації, ближче пов'язаний із його власною теорією, ніж і та, і друга теорії пов'язані з класичним утилітаризмом, який не­можливо трактувати як продукт договору ні за якої інтер­претації ^!. У наступному розділі я розгляну теоретичне під­ґрунтя вихідної позиції. А в цьому розділі я збираюсь роз­глянути загальнішу Ідею самого договору.

Ролз каже, що договір є могутнім аргументом на користь його принципів, тому що в ньому втілено філософські принципи, які ми визнаємо чи визнали б, якби подумали про них. Ми хочемо дізнатись, що це за принципи; нашу проблему можна викласти таким чином. Два принципи Рол­за становлять теорію справедливості, вибудувану на основі гіпотези договору. Але договір неможливо резонно витлу-

6. Справедливість і права

мачити як фундаментальний засновок чи постулат цієї тео­рії — з огляду на причини, які я описав у першій частині ці­єї статті. Його слід вважати свого роду точкою посередині більшого аргументу, продуктом більш глибокої політичної теорії, що обстоює два принципи Ролза за допомогою дого­вору, а не йдучи від договору. Тому ми повинні спробувати ідентифікувати елементи глибшої теорії, що рекомендувала б механізм договору як рушій для теорії справедливості за­мість інших теоретичних прийомів, які згадує Ролз, таких як прийом безстороннього спостерігача'.

Як мені уявляється, відповідь ми знайдемо тоді, коли візьмемо до уваги та відшліфуємо звичну відмінність, яку філософи вбачають між двома типами моральних теорій, що їх вони називають телеологічними й деонтологічними теоріями². Я доводитиму, що будь-яка глибша теорія, що виправдала б те, як Ролз використав договір, має бути конк­ретною формою деонтологічної теорії — теорії, яка настіль­ки серйозно сприймає ідею прав, що робить їх фундамен­тальними в політичній моралі. Я спробую показати, що ця теорія відрізнятиметься як тип від інших типів політичних теорій, а також чому лише така теорія може забезпечити до­говорові ту роль і значимість, які він має у Ролза.

Втім, цей аргумент я маю розпочати з пояснення, як я ви­користовуватиму деякі звичні терміни. 1) Я говоритиму, що певний стан речей є ціллю в рамках конкретної політич­ної теорії, якщо в цій теорії на користь політичної ДІЇ зара­ховується та обставина, що ця дія посприяє досягненню чи збереженню такого стану речей, а проти такої дії — те, що вона уповільнить досягнення такого стану речей чи поста­вить під загрозу його збереження. Цілі можуть бути віднос­но конкретними — наприклад, повна зайнятість чи повага до влади, та відносно абстрактними—-наприклад, поліп­шення загального добробуту, зміцнення конкретної держави чи створення утопічного суспільства відповідно до конкрет­ного уявлення про людські чесноти чи гарне життя. 2) Я говоритиму, що в рамках політичної теорії індивід має пра­во на конкретну політичну дію, якщо невиконання цієї дії в разі, коли він вимагає ЇЇ здійснення, не було б виправдане в рамках цієї теорії, попри ту обставину, що така дія зашко­дила б досягненню цілей даної теорії. Сила конкретного

Rawls, розділ ЗО.

¹ Rawls, crop. 144 і далі.

² Ролз визначає ці терміни на стор. 24, 25 і ЗО своєї книги.

246 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

6. Справедливість і права

права в рамках конкретної теорії є функцією міри шкоди ці­лям теорії (поза простою шкодою в цілому), що необхідна для виправдання відмови в здійсненні дії, передбаченої да­ним правом. Наприклад, у популярній політичній теорії, що вочевидь домінує в Сполучених Штатах, індивіди мають право вільно говорити на політичні теми в громадських міс­цях і право на певний мінімальний рівень життя, але жодне з них не є абсолютним, і перше набагато сильніше за друге. 3) Я говоритиму, що в межах політичної теорії індивід має обов 'язок діяти певним чином, якщо політичне рішення, що спонукає до такої дії, є виправданим у рамках цієї теорії, попри ту обставину, що воно не обслуговує жодної з цілей даної системи. Теорія може передбачати, наприклад, що ін­дивіди мають обов'язок поклонятись Богові, попри ту об­ставину, що в ній не визначено жодної цілі, яка обслугову­валась би за допомогою такої вимоги до них¹.

Описані мною три концепції функціонують по-різному, та всі вони служать виправданню чи засудженню конкрет­них політичних рішень (принаймні чомусь одному з цього). В будь-якому випадку виправдання, забезпечене посилан­ням на ціль, право чи обов'язок, є в принципі повним — у тому розумінні, що нічого не треба додавати до нього для забезпечення його ефективності, якщо воно не підірване певними конкуруючими міркуваннями. Проте хоч таке ви­правдання в цьому розумінні є повним, воно, згідно з теорі­єю, не обов'язково має бути остаточним. Залишається від­критим питання, що є причиною виправдання самої кон­кретної цілі, права чи обов'язку, і теорія може дати на нього відповідь, вказавши на більш основоположну ціль, право чи обов'язок, що обслуговується за допомогою ви­знання в певних випадках цієї основоположної цілі, права чи обов'язку повним виправданням.

Наприклад, конкретна ціль може бути виправданою тим, що вона сприяє досягненню більш основоположної цілі; так, повну зайнятість можна обґрунтувати тим, що вона сприяє підвищенню загального добробуту. Або ж ціль мож­на виправдати з огляду на те, що вона обслуговує більш основоположне право чи обов'язок; теорія може доводити, наприклад, що збільшення валового національного продук-

¹ Я не зараховую до числа цілей ціль поважання прав чи втілення в жит­тя обов'язків. З огляду на цей та інші очевидні моменти моє використання термінів, які я визначаю, є вужчим, ніж у звичайній мові.

ту, яке є ціллю, необхідне для того, щоб дати змогу державі поважати права індивідів на пристойний мінімальний рі­вень життя, чи то підвищення ефективності роботи поліції необхідне для втілення в життя різноманітних індивідуаль­них обов'язків не грішити. З іншого боку, права та обов'яз­ки можна виправдати на тій підставі, що, виступаючи в окремих випадках у ролі повного виправдання, вони фак­тично служать фундаментальнішим цілям; наприклад, обо­в'язок індивідів бути уважним за кермом можна виправдати тим, що воно служить більш основоположній цілі поліп­шення загального добробуту. Звичайно, з цієї форми випра­вдання не випливає, що само по собі основоположне право (чи обов'язок) виправдовує політичні рішення лише тоді, коли ці рішення, розглянуті по одному, сприяють досягнен­ню більш основоположної цілі. Натомість суть справи тут та ж сама, що і звична суть утилітаризму правил, і полягає вона в тому, що трактування в конкретних випадках права чи обов'язку як повного виправдання, без посилання на більш основоположну ціль, в кінцевому підсумку посприяє досягненню цієї цілі.

Отже, цілі можна виправдати іншими цілями, правами чи обов'язками, а права і обов'язки можна виправдати цілями. Звичайно, права та обов'язки можна також виправдати ін­шими, фундаментальнішими обов'язками чи правами. На­приклад, ваш обов'язок поважати моє приватне життя мож­на виправдати моїм правом на приватне життя. Я не маю на увазі лише те, що права та обов'язки можна співвіднести як протилежні сторони однієї монети. Так може бути, коли, наприклад, право і відповідний обов'язок виправдані як такі, що обслуговують фундаментальнішу ціль, як це має місце тоді, коли ваше право на власність і мій відповідний обов'язок не порушувати вашого права володіння разом ви­правдані з огляду на фундаментальнішу ціль соціально ефективного використання земельних угідь. Однак у багать­ох випадках взаємовідповідні права та обов'язки не є коре­лятивними, а одне є похідним від іншого; при цьому має значення, що від чого походить. Є різниця між ідеєю, що ви маєте обов'язок не брехати мені, тому що я маю право на те, щоб мені не брехали, і ідеєю, що я маю право, щоб ви не брехали мені, тому що ви маєте обов'язок взагалі не бреха­ти. В першому випадку я виправдовую обов'язок, вказуючи на право; якщо я маю намір вести виправдання далі, мені вже доведеться виправдати право, і я не зможу зробити це,

248 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

6. Справедливість І права

вказуючи на обов'язок. У другому випадку все навпаки. Ця відмінність важлива, тому що, як я спробую незабаром по­казати, теорія, яка визнає фундаментальними права, відріз­няється за своїм характером від теорії, що визнає фунда­ментальними обов'язки.

Отже, політичні теорії відрізнятимуться одна від одної не просто конкретними цілями, правами та обов'язками, визна­ченими в кожній з них, а також і тим, як саме кожна з них поєднує визначені в ній цілі, права та обов'язки. У добре розробленій теорії певний узгоджений набір цих понять, внутрішньо класифікованих чи зважених, буде визнаний як фундаментальний чи кінцевий для цієї теорії. Видається ре­зонним припустити, що будь-яка конкретна теорія відведе кінцеве, найпочесніше місце лише одному з них; вона ви­знає фундаментальність якоїсь найголовнішої цілі, або на­бору фундаментальних правил, або набору найвищих обо­в'язків, і покаже, що інші цілі, права та обов'язки є друго­рядними чи похідними '.

Тому ми можемо провести пробну первісну класифікацію політичних теорій, які ми могли б виробити в рамках конст­руктивної моделі, як глибоких теорій, що можуть містити договір як проміжний засіб. Така теорія може грунтуватися на цілі, і в такому разі вона визнаватиме фундаментальною певну ціль, таку як поліпшення загального добробуту, як фундаментальну; вона може ґрунтуватися на праві, визна­ючи фундаментальним певне право, таке як право всіх лю­дей на максимально можливу загальну свободу; вона ще може грунтуватися на обов'язку, визнаючи фундаменталь­ним певний обов'язок, такий як обов'язок виконувати волю Бога так, як її викладено в Десяти заповідях. Можна легко відшукати приклади чистих або майже чистих випадків кожного з цих типів теорії. Утилітаризм, як підказує мій приклад, є теорією, що грунтується на цілі; категоричні ім­перативи Канта становлять теорію, що грунтується на обо­в'язку; а теорія революції Тома Пейна (Tom Paine) грунту­ється на праві.

Ймовірно, теорії в межах кожного з цих типів матимуть деякі спільні риси дуже загального характеру. Типи теорій можна протиставити, наприклад, порівнюючи їх відно­шення до індивідуального вибору та поведінки особи. Тео-

¹ Проте «інтуїціоністська» теорія, з огляду на те, як Ролз вживає цей термін, не повинна цього робити. Див. Rawls, crop. 34.

рії, що ґрунтуються на цілі, цікавляться добробутом будь-якої конкретної особи тільки до тієї міри, до якої він сприяє Досягненню певного стану речей, який вони визначають як гарний, незалежно від того, чи обирає ця особа такий стан речей, чи ні. Це вочевидь вірно щодо базованих на цілі то­талітарних теорій, таких як фашизм, які визнають фунда­ментальним інтерес політичної організації. Це також вірно щодо різних форм утилітаризму, тому що хоч вони і врахо­вують вплив політичних рішень на окремих індивідів і в цьому відношенні опікуються особистим добробутом, вони поєднують ці впливи в сумарних чи середніх показниках і визнають збільшення цих сумарних чи середніх показників бажаними, незалежно від того, чи бажає цього той чи інший індивід. Це також вірно щодо теорій морального вдоскона­лення, таких як Арістотелева, що нав'язують індивідам іде­ал досконалості і визнають ціллю політики культуру такої досконалості.

З іншого боку, теорії, що ґрунтуються на правах чи обо­в'язках, відводять центральне місце індивідові і визнають фундаментальну важливість його рішення чи поведінки. Проте ці два типи теорій розглядають індивіда в різному світлі. Теорії, що ґрунтуються на обов'язку, переймаються моральною якістю його дій, тому що вважають, що коли ін­дивід не додержує певних норм поведінки, одне це вже означає, що він робить неправильно. Кант вважав, що той, хто бреше, чинить зле, незалежно від того, наскільки вигід­ними можуть бути наслідки брехні,— не тому, що така практика сприяє досягненню певної цілі, а лише тому, що це неправильно. На протилежність цьому теорії, що грунту­ються на праві, опікуються незалежністю індивідуальних дій, а не їх відповідністю нормам. Вони апріорі виходять із цінності особистої думки і особистого вибору та обстоюють цю цінність. Обидва типи теорій використовують ідею мо­ральних правил — кодексів поведінки, що їх індивіди пови­нні додержувати незалежно від того, що підказує їм влас­ний інтерес. Теорії, що грунтуються на обов'язку, тракту­ють такі кодекси поведінки як суттєво важливі, незалежно від того, чи суспільство встановило їх для індивіда, чи він сам встановив їх собі. Людина в центрі таких теорій — це людина, що повинна додержувати такого кодексу, бо інак­ше її буде покарано або розбещено. Однак теорії, що ґрун­туються на праві, трактують кодекси поведінки як засоби, можливо, необхідні для захисту прав інших, але такі, що са-

250 Роналд Де op кін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

мі по собі не мають суттєвої цінності. Людина в центрі цих теорій — це людина, що має користь із того, що інші додер­жують норм, а не людина, що живе благочестивим життям тому, що сама додержує їх.

Отже, нам слід очікувати, що вказані різні типи теорій асоціюватимуться з різними метафізичними чи політичними темпераментами і що той чи інший виявиться домінантним у певних видах політекономії. Теорії, що грунтуються на цілі, наприклад, видаються особливо сумісними з суспіль­ствами гомогенними чи такими, що принаймні тимчасово об'єднались навколо актуальної, першорядної цілі, такої як самооборона чи економічна експансія. Нам також слід очі­кувати, що ці відмінності між типами теорій знайдуть від­биток в юридичних системах суспільств, де вони доміну­ють. Наприклад, нам слід очікувати, що юрист підійде до віднесення питання про покарання за моральні правопору­шення до сфери кримінального законодавства по-різному залежно від того, на чому — цілі, праві чи обов'язку — ґрунтується його зачаткова теорія справедливості. Якщо його теорія ґрунтується на цілі, він розгляне повний вплив, якого зазнає його першорядна ціль у результаті вті­лення в життя вимог моралі. Якщо ця ціль, наприклад, ути­літарна, він, можливо, плекатиме аргументи лорда Девліна (Devlin), згідно з якими вторинні ефекти від покарання за аморальність можуть бути корисними', хоча, можливо, кі­нець кінцем і відкине їх. З іншого боку, якщо його теорія грунтується на обов'язку, він дійде до суті аргументу, що зазвичай називають каральним; згідно з цим аргументом, оскільки аморальність є злом, держава повинна карати тих, хто її припускається, навіть якщо від неї нікому немає шко­ди. Однак якщо його теорія ґрунтується на праві, він відки­не каральний аргумент і розгляне утилітарний аргумент на тлі власного припущення, що індивідуальні права необхідно обслуговувати, навіть якщо це завдає певної шкоди загаль­ному добробуту.

Все це, звичайно, поверхнева і тривіальна ідеологічна со­ціологія. Мій намір полягає лише в тому, щоб показати, що дані відмінності в характері політичної теорії важливі самі по собі, незалежно від позиційних деталей, якими одна тео­рія може відрізнятися від іншої теорії такого ж характеру. Саме з цієї причини соціальний договір є таким важливим

¹ Див. розділ 10.

6. Справедливість і права

елементом методології Ролза. Він сигналізує про те, що йо­го глибока теорія є теорією, що грунтується на праві, і не належить до якогось із інших двох типів.

Соціальний договір надає кожному потенційному учасни­кові право вето: хтось незгодний, договір не укладається. Та важливість і навіть саме існування цього вето в конкретній інтерпретації договору, що становить вихідну позицію, при­тлумлені. Оскільки жодна людина не знає про себе нічого, що відрізняло б її від будь-кого іншого, вона не може раціо­нально обстоювати будь-який інший інтерес. За таких умов нічого не залежить від тієї обставини, що кожен має право вето, і навіть від того, перш за все, що договір має більше одного потенційного учасника. Проте вихідна позиція є ли­ше однією з можливих інтерпретацій договору; в будь-якій іншій інтерпретації, в якій учасники все ж володіють певни­ми знаннями, за допомогою яких вони можуть відрізнити своє становище та амбщії від становища та амбіцій інших людей, право вето, яке договір надає кожному учасникові, стає вирішальним. Звичайно, сила вето, право на яке має кожен індивід, залежить від його знань, іншими словами, від конкретної інтерпретації договору, яку ми кінець кінцем виберемо. Проте той факт, що індивіди все ж повинні мати право вето, сам по собі заслуговує на увагу.

Наприклад, йому не може бути місця в теорії, що Грунту­ється виключно на цілі. Я не маю на увазі, що учасники соці­ального договору не можуть домовитись про конкретну соці­альну ціль і постановити вважати її надалі тестом для визна­чення справедливості політичних рішень. Я маю на увазі те, що жодна теорія, яка грунтується на цілі, не може розглядати договір належним засобом для прийняття в першу чергу рі­шення щодо принципів справедливості; отже, глибока теорія, яку ми намагаємось винайти, не може ґрунтуватися на цілі.

Причина цього доволі проста. Припустімо, певна конк­ретна першорядна ціль, така як ціль підвищення середнього добробуту в спільноті, або зростання сили й авторитету кра­їни, або створення утопії відповідно до конкретної концеп­ції добра, визнана фундаментальною в рамках якоїсь полі­тичної теорії. Якщо ціль подібного роду є фундаменталь­ною, тоді вона санкціонує такий розподіл ресурсів, прав, благ і тягарів усередині спільноти, який найкращим чином сприятиме досягненню цієї цілі, та відкидає будь-який ін­ший. Проте механізм договору, який передбачає, що кожен індивід дбатиме про свій інтерес, і надає кожному право на-