Справедливість і права. в конкретних випадках можуть служити прикриттям для за­бобонів чи власної зацікавленості

в конкретних випадках можуть служити прикриттям для за­бобонів чи власної зацікавленості. Отже, конструктивна мо­дель вимагає узгодженості з незалежних причин політичної моралі; вона сприймає переконання, що їх дотримуються із належною щирістю, як задані і намагається накласти умови на дії, про які можна сказати, що їх виправдовують ці інтуї­тивні відчуття. Якщо конструктивна модель має конститую­вати мораль у будь-якому із виокремлених мною значень, ці незалежні причини політичної моральності мають бути стрижнем наших політичних теорій.

Отже, ці дві моделі відбивають різні точки зору, на осно­ві яких можна розробляти теорії справедливості. Ми може­мо сказати, що природна модель розглядає інтуїтивні від­чуття з особистої точки зору того, хто їх плекає, вважаючи їх дискретними спостереженнями моральної реальності. Конструктивна модель розглядає ці інтуїтивні відчуття із більш громадської точки зору; це — модель, яку можна бу­ло б запропонувати для управління спільнотою, кожен із членів якої має сильні переконання, які відрізняються, хоча й не дуже, від переконань інших.

Із цієї громадської точки зору, є ще одна причина приваб­ливості конструктивної моделі. Вона добре підходить для групового розгляду проблем справедливості, тобто для роз­витку теорії, яку можна охарактеризувати як теорію спіль­ноти, а не окремих індивідів; такий момент має велике зна­чення, наприклад, для здійснення присуду. Діапазон первіс­них переконань, що їх належить оцінити, можна розширити чи звузити, щоб пристосуватись до інтуїтивних відчуттів більшої чи меншої групи людей, або включивши всі переко­нання, що їх має хоч один із її членів, або ж виключивши ті, що їх не поділяють геть усі, відповідно до того, який ва­ріант виправданий конкретним розрахунком. Такий процес призвів би до саморуйнації природної моделі, оскільки ко­жен індивід вважав би, що або було враховано некоректні спостереження, або відкинуто коректні, а значить, результу­ючий висновок недійсний для об'єктивної моралі. Проте в межах конструктивної моделі для такого заперечення не було б підстав; ця модель при такому її застосуванні під­ходила б для ідентифікації програми справедливості, що найкращим чином узгоджує спільні переконання громади, наприклад, із відсутністю заявки на опис об'єктивного мо­рального всесвіту.

238 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

Отже, яка з цих двох моделей є надійнішим підґрунтям для техніки рівноваги? Дехто з коментаторів, здається, вва­жає, що дана техніка спонукає Ролза до прийняття природ­ної моделі ^х. Проте на ділі альянс між цією моделлю і техні­кою рівноваги виявляється поверховим; якщо ми копнемо глибше; то виявимо їхню несумісність. Перш за все, при­родна модель не може пояснити одну відмітну рису техніки рівноваги. Вона пояснює, чому наша теорія справедливості повинна відповідати нашим інтуїтивним відчуттям щодо справедливості, але вона не пояснює, чому ми можемо вва­жати виправданим внесення «поправок» до цих відчуттів з метою посилення зазначеної відповідності.

Як я зазначив вище, ідея рівноваги, запропонована Рол-зом, є двостороннім процесом; ми рухаємось туди-сюди між відреґулюванням теорії та відрегулюванням переконання, поки не досягнуто максимально можливої відповідності. Якщо сукупність моїх усталених переконань можна поясни­ти інакше, наприклад, за допомогою прямолінійної утилі­тарної теорії справедливості, в рамках техніки рівноваги це може бути причиною відкинути моє інтуїтивне відчуття, що рабство було б несправедливим, навіть якби воно сприяло зростанню загального добробуту. Проте в рамках природної моделі це було б рівнозначно фальсифікації доказів, по­дібній до тієї, що мала б місце, якби натураліст витер сліди, що заважали його спробам описати тварину, яка залишила їх, чи якби астроном геть-чисто відкинув дані спостере­жень, що суперечать його теорії.

Ми повинні подбати про те, щоб не пройти повз цей мо­мент у помилковій софістиці щодо науки. Зазвичай гово­риться — Ролз сам наводить це порівняння ²,— що вчені та­кож відрегульовують свої докази, щоб мати на руках згладжений набір пояснювальних принципів. Проте якщо це і правильно, їхні процедури дуже відрізняються від тих, що їх рекомендує техніка рівноваги. Розгляньмо, як звич­ний приклад, оптичні ілюзії та галюцинації. Цілком вірно, що вчений, побачивши воду на піску, не скаже, що там справді було озеро, поки він не під'їхав до нього, і, отже, фізику слід ревізувати, щоб пояснити феномен раптового зникнення води; навпаки, він сприйме видиме зникнення як

6. Справедливість і права

доказ ілюзії, тобто як доказ того, що, всупереч його спосте­реженню, в тому місці зовсім не було води.

Звичайно, вчений не залишить справу без аналізу. Він не може відкинути можливість реальності міражів, якщо не до­повнить закони фізики законами оптики, що пояснюють їх­нє виникнення. Можливо, в певному розумінні він має ви­бір між конкуруючими наборами пояснень усіх своїх разом узятих спостережень. Наприклад, він може мати вибір між трактуванням міражів як фізичних об'єктів особливого ви­ду, з наступним коригуванням законів фізики таким чином, щоб вони передбачали існування зникаючих об'єктів такого виду, та трактуванням міражів як оптичних ілюзій, із на­ступним розвитком законів оптики, покликаних пояснити природу таких ілюзій. Він має вибір у тому розумінні, що власний досвід не цілком спонукає його до прийняття того чи іншого пояснення; вибір першого варіанта можливий, хоча його прийняття призведе до необхідності повномасш-табного перегляду і фізики, і здорового глузду.

Саме це, як я розумію, мають на увазі такі філософи як Кваші (Quine), котрі вважають, що наші поняття і теорії звернуті до нашого досвіду в цілому, з тим щоб ми могли, якщо побажаємо, зреагувати на непіддатливі чи дивні факга з досвіду, вносячи поправки до різних місць наших теоре­тичних побудов '. Незалежно від того, чи є ця картина нау­кового мислення точною, чи ні, вона не є картиною проце­дури рівноваги, тому що зазначена процедура передбачає не лише наявність альтернативних структур принципу, що пояснюють одне й те саме явище, а й те, що деякими з явищ (у формі моральних переконань) можна просто знех­тувати, якщо це найкращим чином відповідатиме потребам певної конкретної теорії.

Цілком правильно, що місцями Ролз описує зазначену процедуру як менш вибагливу. Він припускає, що якщо на­ші експериментальні теорії справедливості не відповідають якомусь конкретному інтуїтивному відчуттю, це має сприй­матись як сигнал тривоги; в такий момент нам необхідно з'ясувати, чи й насправді ми маємо саме таке переконання. Якщо мої інші переконання підтримують принцип добробу­ту, але я відчуваю, що рабство було б несправедливим, на­віть якщо б його запровадження привело до зростання

¹ Див., наприклад, Hare, "Rawls' Theory of Justice—1", "Philosophical
Quarterly", № 23, 1973, crop. 144.

² Ролз привертає увагу до цієї відмінності на стор. 49.

¹ W. V. Quine, 'Two Dogmas of Empiricism", у книзі "From a Logical Point of View" (2-е, перероблене видання), 1964, crop. 20.

240 Роналд ДворкІн. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА

добробуту, я можу подумати про рабство ще раз — дещо спокійніше, і цього разу мої інтуїтивні відчуття могли б бу­ти іншими, такими, що узгоджуються з даним принципом. У такому випадку первісну неузгодженість використано як привід для перегляду інтуїтивного відчуття, але не як при­чину для відмови від нього.

Втім, це не обов'язково має статись. Я можу і надалі ді­ставати все той же сигнал від своєї інтуїції, як би сильно я не наструнчував себе проти нього. В такому разі процедура все одно дозволяє мені відкинути його, якщо це необхідно для досягнення гармонії рівноваги. Проте якщо так станеть­ся, це означатиме не те, що я пропоную альтернативний ви­клад наявних доказів, а лише те, що я відкинув його, та й усе. Інша людина, інтуїтивні відчуття якої відрізняються від моїх, може сказати, що мої відчуття викривлені — можли­во, в результаті якоїсь події, що сталася в дитинстві, чи то­му, що в мене не вистачає фантазії, щоб уявити гіпотетичні справи, в яких рабство може справді поліпшити добробут. Іншими словами, він може сказати, що тут моє чуття не спрацьовує як слід, так що мої інтуїтивні уявлення не є справжнім сприйняттям моральної реальності, а значить, їх можна відкинути, як і неточні повідомлення дальтоніка про навколишній світ.

Проте я не визнаю, що таке твердження про мене є пояс­ненням моїх ненадійних переконань, поки дотримуюсь їх і поки мені здається, що вони коректні і не відрізняються за своїми моральними якостями від інших моїх переконань. Я перебуваю в іншому становищі, ніж дальтонік, якому необ­хідно лише збагнути, що світосприйняття інших людей від­різняється від його власного. Якщо я переконаний, що мої інтуїтивні відчуття є прямим повідомленням про певну мо­ральну реальність, я не погоджусь із тим, що одне таке кон­кретне відчуття є хибним, поки не відчую, що воно справді хибне. Самий лише факт, що інші незгодні зі мною (якщо це так), може бути приводом для того, щоб знову зверну­тись до своєї інтуїції, проте якщо це не змінить моїх пере­конань, тоді та обставина, що інші можуть дати їм інше пояснення, не буде для мене причиною, щоб відмовитись від них замість зберегти їх у сподіванні, що існує спосіб узгодити їх з рештою моїх переконань.

Отже, природна модель не пропонує задовільного пояс­нення двостороннього характеру рівноваги. Втім, якби вона й зробила це, все одно вона залишила б без пояснення інші