Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Isbn 966-500-520-0Стр 1 из 5Следующая ⇒ Ronald Dworkin Роналд Дворкін
TAKING RIGHTS SERIOUSLY СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВA Зміст
Книжка професора Гарвардського університету присвячена питанням побудови загальної теорії права. Автор обстоює ліберальну традицію й піддає критиці теорії правового позитивізму та утилітаризму, розглядає різні погляди на конкретні права та подає свої міркування щодо найскладніших проблем права. Для правознаців, викладачів вищої школи, студентів та аспірантів. Sponsored by the OSI-Zug Foundation with the contribution of the Center for Publishing Development Of the Open Society Institute — Budapest and the International Renaissance Foundation — Kyiv. Це видання підтримане Фондом «OSI-Zng» Спільно з Центром видавничого розвитку Інституту відкритого суспільства (Будапешт) Та Міжнародним фондом «Відродження» (Київ). Друкується за погодженням з «Harvard University Press» Перекладено за виданням: Ronald Dworkin. Taking Rights Seriously Copyright © 1977, 1978 by Ronald Dworkin All rights reserved Sixteenth printing, 1997 Вступ..................................................................... 7 1. Правознавство.................................................... 18 2. Модель правил — І............................................ 36 3. Модель правил — II........................................... 79 4. Складні справи................................................. 126 5. Конституційні справи...................................... 194 6. Справедливість і права.................................... 220 7. Серйозне ставлення до прав........................... 264 8. Громадянська непокора................................... 293 9. Зворотна дискримінація.................................. 317
10. Свобода та моралізм......................................... 340 11. Свобода та лібералізм....................................... 365 12. Які права у нас є?............................................. 374 13. Чи можуть права бути спірними?................... 391 Додаток. Відповідь критикам ………………… 407 Індекс................................................................. 516
ISBN 966-500-520-0 Андрій Фролкін. Український переклад, 2000. Вступ Розділи цієї книги були написані окремо один від одного під час жвавих політичних дебатів із питання, що є закон і хто й коли має його додержувати. У той же період політична позиція на ймення «лібералізм», котру свого часу обстоювали майже всі політики, здавалося, втратила значну частину своєї привабливості. Люди середнього віку звинувачували лібералізм у вседозволеності, а молодь вбачала в ньому причину політичної негнучкості, економічної несправедливості та війни у В'єтнамі. Невизначеність щодо закону відбивала непевність щодо традиційної політичної позиції. У кожному окремому розділі визначається та обстоюється ліберальна теорія права. Водночас вони містять різку критику іншої теорії, яку прийнято вважати за ліберальну. Ця теорія настільки популярна і впливова, що я називатиму її домінуючою теорією права. Домінуюча теорія має дві, як у ній стверджується, цілком незалежні частини. Перша — теорія про те, що є право; конкретніше кажучи, це теорія про необхідні й достатні умови, за яких правове твердження є істинним. Це теорія правового позитивізму, згідно з якою істинність правових тверджень полягає у фактах про правила, прийняті певними соціальними інституціями, і ні в чому іншому. Друга — теорія про те, яким має бути право і як мають діяти звичні правові інституції. Це теорія утилітаризму, згідно з якою закон та його інституції мають служити загальному добробутові і нічому іншому. Обидві частини домінуючої теорії беруть свій початок у філософії Джеремі Бентама. У критичних пасажах наведених нижче есе критиці піддано обидві частини згаданої теорії, а також припущення про те, що ці частини незалежні одна від одної. Конструктивні ж пасажі підкреслюють ідею, яка також є частиною ліберальної традиції, але якій не знайшлось місця ні в правовому позитивізмі, ні в утилітаризмі. Це — давня ідея особистих прав людини. Бентам називав її «пишномовною нісенітницею». Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА Вступ
Загальна теорія права має бути нормативною і, окрім того, концептуальною. В її нормативній частині слід проаналізувати силу-силенну тем, названих далі. До неї мають увійти теорії законодавства, присуду, а також виконання; в цих трьох теоріях нормативні правові питання розглядаються з точок зору законодавця, судді та пересічного громадянина. Теорія законодавства має містити теорію легітимності, що визначає обставини, за яких окрема особа чи група осіб має право на законотворчість, та теорію законодавчої справедливості, що визначає закон, котрий вони мають право чи повинні створити. Теорія присуду також мусить бути комплексною: до неї мають увійти теорія оспорювання, яка встановлює норми, що їх повинні застосовувати судді при вирішенні складних юридичних справ, і теорія судочинства, що пояснює, чому й коли судді, а не інші групи чи інституції, мають приймати рішення, винесення яких вимагає теорія оспорювання. Теорія виконання повинна виокремити та проаналізувати дві ролі. Вона має складатися з теорії поважання, що розглядає природу та межі обов'язку громадянина додержувати закону в різного роду державах і за різних обставин, та теорії виконання, де визначено цілі виконання та покарання і вказано, як саме посадовим особам належить реагувати на різні категорії злочинів та правопорушень. Загальна теорія права охопить і ряд предметів, що не належать до жодної з зазначених категорій; тема ж, яка належить до однієї з них, може належати і до інших. Політично дражливе питання конституціоналізму, наприклад, розглядає теорія легітимності. Чому вибраним представникам більшості не може бути дозволено прийняти закон, що уявляється їм справедливим та ефективним? Водночас споріднене питання є предметом розгляду і концептуальної частини теорії права. Чи можуть найфундаментальніші принципи конституції, що визначають, хто є компетентним творити закон і в який спосіб, самі вважатися частиною закону? Це концептуальне питання безпосередньо дотичне до інших питань легітимності та судочинства. Якщо політичні принципи, вмонтовані в конституцію, є законом, то цим під-тверждено, принаймні prima facie, право суддів вирішувати, чого вимагає конституція; якщо ці принципи є законом, попри ту обставину, що вони — не продукт свідомого соціального чи політичного рішення, тоді той факт, що закон може бути — в такому розумінні — природним, є аргументом на користь конституційного обмеження влади більшості- Як концептуальне питання, так і питання судочинства та легітимності мають очевидний стосунок до теорії виконання; так, вони пов'язані з питанням про те, чи може бути правдоподібним, а тим більше логічно вмотивованим твердження дисидента, що його ідея з питання, чого вимагає основоположний закон — конституція, краща за ідею законодавців та суддів. Отже, взаємозалежності різних частин загальної теорії права мають комплексний характер. Більше того, загальна теорія права так само матиме багато зв'язків і з іншими розділами філософії. Нормативну теорію буде вмонтовано у загальнішу філософію політики та моралі, котра, у свою чергу, може залежати від філософських теорій про людську природу чи об'єктивність моралі. Концептуальна частина спиратиметься на філософію мови і, отже, на логіку та метафізику. Так, питання про те, що означають твердження закону і чи завжди вони є істинними або ж помилковими, безпосередньо пов'язане з дуже складними й полемічними питаннями філософської логіки. Тому загальній теорії права доведеться раз у раз вибирати ту чи ту позицію в суперечці з філософських проблем, що не є виразно правовими. Бентам останнім із філософів англо-американського напрямку запропонував теорію права, що з огляду на відповідність вищезгаданим критеріям є загальною. В його праці можна знайти концептуальну і нормативну частини загальної теорії права, а в останній — чітко виражені теорії легітимності, законодавчої справедливості, судочинства та оспорювання, причому всі вони належним чином пов'язані в рамках політико-моральної теорії утилітаризму та загальнішої метафізичної теорії емпіризму. Надалі кожен компонент цієї загальної теорії був розвинутий і відшліфований цілою низкою теоретиків-юристів, проте домінуюча теорія права і в британській, і в американській правових школах залишається бентамістською. Концептуальна частина теорії Бентама — правовий позитивізм— була значно поліпшена. Найзначиміша сучасна версія позитивізму — та, що її запропонував Г. Л. А. Гарт (Н. L. A. Hart), і саме версію Гарта піддано критиці в цій 10 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА книзі. Нормативну частину теорії Бентама було суттєво відточено завдяки застосуванню економічного аналізу в правовій теорії. Економічний аналіз є підґрунтям для стандартів, за допомогою яких визначають і вимірюють добробут осіб, з яких складається суспільство (хоча з приводу природи цих стандартів можна багато сперечатися); при цьому мається на увазі, що відповіддю на всі нормативні питання теорії леґІтимності, законодавчої справедливості, судочинства та оспорювання, а також поважання та виконання має бути припущення, що правові інституції становлять систему, кінцевою метою якої є досягнення якнайвищого середнього рівня добробуту серед цих осіб. Ця загальна нормативна теорія підкреслює те, на що часто не звертали належної уваги попередні версії утилітаризму: що рухатися до досягнення цієї кінцевої мети надійніше, якщо вирішення різних видів питань доручити різним інституціям згідно з певною теорією інституційної компетенції, замість вважати, що всі інституції однаково здатні вирахувати вплив будь-якого окремого політичного рішення на рівень загального добробуту 1. Оскільки правовий позитивізм та економічний утилітаризм— комплексні доктрини, то домінуюча теорія права має чимало антагоністів, багато хто з яких так само антагоністично налаштовані один до одного. Зокрема, домінуючій теорії протистоять різні форми колективізму. З точки зору правового позитивізму, творцями закону є видима соціальна практика та інституційні рішення; він заперечує романтичнішу, але не досить чітку ідею, що законотворчість може бути продуктом не виявленої відкрито загальної чи корпоративної волі. Економічний утилітаризм також індивідуалістичний (хоча лише до деякої міри). Еталоном справедливості в законодавчій діяльності він вважає мету загального чи середнього добробуту, але загальний добробут визначає як функцію добробуту окремих осіб, при цьому незмінно відхиляючи ідею, що суспільство як окрема сутність має свій певний незалежний інтерес чи право. Домінуючу теорію піддано критиці ще й тому, що вона раціоналістична. В її концептуальній частині стверджується, що закон є продуктом свідомого та цілеспрямованого рішення, яке приймають чоловіки і жінки, котрі планують за до- 1 Див., наприклад, впливові навчальні матеріали "The Legal Process" (автори — Н. М. Hart, A. Sachs; мімеографІчне видання Гарвардської школи права). Вступ помогою таких рішень змінити суспільство шляхом загального підкорення правилам, створюваним їхніми рішеннями. В нормативній частині теорії схвалено рішення, що ґрунтуються на таких планах, а отже, мається на увазі, що чоловіки й жінки, які перебувають на державних посадах, володіють вміннями, знаннями та чеснотами, необхідними для прийняття подібних ефективних рішень в умовах значної невизначеності, характерної для високорозвинутих суспільств. Декотрі з тих, хто критикує індивідуалізм і раціоналізм домінуючої теорії, належать до сил, що їх у політичних дискусіях часто називають «лівими». Вони вважають, що формалізм правового позитивізму спонукає суди сповідувати крихку процедурну справедливість, яка служить цілям консервативної соціальної політики і посідає місце соліднішої сутнісної справедливості, що підірвала б основи такої політики. Вони вважають, що економічний утилітаризм є несправедливим за своїми наслідками, тому що він увічнює злидні як засіб досягнення ефективності, а також недосконалим у частині теорії людської природи, оскільки розглядає індивідів як своєкорисливі атоми суспільства, а не як природжено соціальні істоти, чиє чуття громади є важливим елементом їхнього самовідчуття. З іншого боку, чимало інших критиків домінуючої теорії асоціюються з правим флангом політики ]. Як послідовники непересічної філософії Едмунда Берка (Edmund Burke), чиї ідеї нещодавно знову стали популярними в галузі американської політичної теорії, вони вважають, що справжній закон суспільства не зводиться до свідомих рішень, як це має бути з точки зору правового позитивізму, а, окрім того, включає в себе розпливчасту звичну мораль, що справляє великий вплив на ці рішення. Вони переконані, що економічний утилітаризм, згідно з яким свідомі рішення, на відміну від традиційної моралі, можуть поліпшити добробут суспільства, є безнадійно оптимістичним. Слідом за Берком вони доводять, що правила, найпридатніші для піднесення рівня добробуту суспільства, можна виробити лише на основі досвіду даної громади, так що усталеній соціальній культурі слід довіряти більше, ніж соціальній інженерії утилітаристів, які вважають себе розумнішими за історію. Проте жодна з цих дуже різних критичних точок зору на домінуючу теорію не кидає виклик одній специфічній рисі 1 Див., наприклад, Hayek, "Law, Liberty and Legislation". Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА Вступ
даної теорії, яку я вже згадував. Ніде дефектність домінуючої теорії не аргументують тією обставиною, що в ній заперечується ідея, що по відношенню до держави індивіди можуть мати певні права ще до відкритого законодавчого закріплення прав. Навпаки, і ліва, і права опозиції єдині в осуді домінуючої теорії за те, що вона, як це їм уявляється, занадто опікується долею індивідів як таких. На їхню думку, ідея особистих прав у тому ясному розумінні, в якому вона обстоюється в цій книзі, є лишень надмірним виявом хвороби, від якої вже потерпає домінуюча теорія. Цю ідею, звичайно ж, висували багато різних філософів у багатьох різних формах, та домінуюча теорія відкидає її в будь-якій формі. Правовий позитивізм відкидає ідею, що юридичні права можуть передувати будь-якій формі законодавства; отже, він відкидає ідею, що індивіди чи групи можуть мати у суді будь-які права, окрім тих, що їх чітко визначено у збірнику ясно продекларованих правил, котрі складають всю повноту закону суспільства. Економічний утилітаризм відкидає ідею, що політичні права можуть передувати правам юридичним, а отже, що громадяни можуть протестувати проти законодавчого рішення на будь-якій обгрунтованій підставі, а не лише тому, що це рішення насправді не служить загальному добробутові. Опозиція домінуючої теорії природним правам є значною мірою наслідком обстоюваної Бентамом ідеї, що природним правам не місце у доволі емпіричній метафізиці. Ліберали з підозрою ставляться до онтологічних розкошів. На їхній погляд, кардинальною слабкістю багатьох форм колективізму є опора на примарні сутності на зразок колективної волі чи національного духу; тож вони виявляють ворожість щодо будь-якої теорії природних прав, що вочевидь покладається на настільки ж підозрілі сутності. Але ідея особистих прав, яка обстоюється в цих есе, не передбачає існування будь-яких примарних форм; власне, ця ідея має такий же метафізичний характер, як і головні ідеї самої домінуючої теорії. Вона паразитує на панівній ідеї утилітаризму, тобто на ідеї колективної мети суспільства в цілому. Особисті права — політичні козирі в руках індивідів. Індивіди мають права тоді, коли з певної причини колективна мета не є достатнім виправданням, щоб відмовити їм у тому, що вони як індивіди бажають мати або ж робити, чи щоб завдати їм певних збитків або шкоди. Таке визначення поняття права є, звичайно ж, формальним у тому розумінні, що в ньому не зазначено, які права мають люди, і взагалі не гарантовано, що вони мають будь-які права. Але воно не містить засновку щодо якогось особливого метафізичного характеру прав, тож теорія, обстоювана в цих есе, відрізняється від попередніх теорій прав, в основі яких лежить саме цей засновок. Теорія вимагає словничка, за допомогою якого можна було б виокремити різні типи прав особи. Такий словничок запропоновано в розділі 4. Із зазначених тут найважливішою є відмінність між двома формами політичних прав: базові права, тобто права, встановлені рішеннями громади чи суспільства в цілому, та конкретніші інституцІйнІ права, встановлені рішенням конкретної інституції. В такому разі юридичні права можна визначити як ясно виражений тип політичних прав, тобто як інституційне право на рішення суду в його присудовій функції. За визначенням, що міститься в цьому словничку, правовий позитивізм — це теорія, згідно з якою індивіди мають юридичні права лише в тому випадку, коли такі права було створено ясно вираженими політичними рішеннями або чіткою соціальною практикою. Цю теорію піддано критиці в розділах 2 і 3 на тій підставі, що вона є незадовільною концептуальною теорією права. В розділі 4 запропоновано альтернативну концептуальну теорію, що розкриває, яким чином індивіди можуть мати юридичні права, окрім тих, що створені ясним рішенням чи практикою, тобто показує, що вони можуть мати права на специфічні присудові рішення навіть у складних справах, коли ніякі ясно виражені рішення чи практика не вимагають прийняття рішення на ту чи іншу користь. Наведена в розділі 4 аргументація прокладає місток між концептуальною та нормативною частинами альтернативної теорії. Тут викладено нормативну теорію присуду, що підкреслює різницю між аргументами принципу та політики, а також обстоюється твердження про те, що судові рішення, які ґрунтуються на аргументах принципу, порівнянні з демократичними принципами. В розділі 5 цю нормативну теорію присуду застосовано щодо центральних та важливих із політичної точки зору випадків конституційного присуду. Дану теорію тут використано для критики полеміки між так званим судовим активізмом та обмеженням у конституцій- Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА Вступ
йому праві; окрім того, обстоюється правильність обмеженая судового слухання аргументами принципу навіть у полі-гично суперечливих справах. У розділі 6 розглянуто основу теорії законодавчих прав. За допомогою аналізу могутньої та впливової теорії справедливості Джона Ролза (John Rawls) доводиться, що наші інтуїтивні уявлення про справедливість передбачають не тільки те, що люди мають права, а Й те, що одне з цих прав є фундаментальним і навіть аксіоматичним. Це найфунда-ментальніше з-поміж прав є чіткою концепцією права на рівність, яке я називаю правом на рівне піклування та повагу. У розділах 7 та 8 обстоюється нормативна теорія виконання. В розділі 7 розглянуто випадки, в яких ставляться під сумнів законодавчі, хоча й не обов'язково юридичні, права особи. Йдеться не про якийсь конкретний набір особистих прав, а лише про певні наслідки визнання того факту, що індивіди мають деякі законодавчі права, котрі відрізняються від їхніх юридичних прав і передують їм. Отже, ця теорія виконання не ґрунтується на будь-яких припущеннях щодо характеру базових та законодавчих прав, які фактично є у людей; вона навіть не передбачає абстрактного висновку з розділу 6. Тож вона відповідає важливій вимозі, що стоїть перед будь-якою політичною теорією, в якій правам належить визначне місце. Відтак, маємо теорію виконання за умов невизначеності та суперечок щодо того, які права насправді мають люди, У розділі 8 аналіз поширюється на випадки невизначеності та суперечок щодо юридичних прав. Тут порушено два важливих, проте часто нехтуваних питання теорії виконання. Якими є базові права та обов'язки громадянина, коли його конституційні права невизначені, але він щиро переконаний, що уряд не має юридичного права примусити його робити те, що він вважає несправедливим? Якими є обов'язки посадових осіб, які вважають, що він неправий, але щирий у своєму уявленні про те, що є закон? Розділ 9 повертає нас до права на піклування та повагу, розглянутого в розділі 6. Тут показано, як цю концепцію рівності можна використати для Інтерпретації знаменитого положення про рівні права, що міститься в Чотирнадцятій поправці до Конституції Сполучених Штатів, і яким чином при такому її використанні концепція підверджує наші інтуїтивні уявлення про расову дискримінацію та підтримує по- літично суперечливу практику під назвою «зворотна дискримінація». У розділах 10, 11 та 12 розглянуто конкурентні заявки на інше право, яке багато хто з політичних філософів також вважає найфундаментальнІшим із політичних прав; це так зване право на свободу, котре не тільки часто сприймається як таке, що конкурує з правом на рівність, ай — принаймні в деяких випадках — як несумісне з ним. У розділі 12 доводиться, що права на свободу як такого взагалі не існує; справді, сама по собі ідея такого права є результатом плутанини. Тут зовсім не відкидається ідея, що індивіди мають права на деякі конкретні свободи, такі як право на особисті рішення морального характеру, що їх розглянуто в розділі 10, чи право на свободи, вказані в конституційному Біллі про права. Навпаки, в розділі 12 стверджується, що ці традиційні права є похідними не від абстрактнішого загального права на свободу як таку, а якраз від права на рівність. Отже, мої есе суперечать популярній та небезпечній ідеї про те, що індивідуалізм є ворогом рівності. Ця ідея є спільною помилкою як адептів свободи, що ненавидять рівність, так і поборників рівних прав, що ненавидять свободу; кожен з них нападає на свій власний ідеал, що просто названий Інакше. У наведених нижче есе окреслено головну структуру чіткої теорії права. Але хоча всі вони й були написані в прагненні до такої теорії, їх приготовлено окремо, так що при порівнянні можна помітити накладки та розбіжності в наголосі та подробицях. В есе не робиться спроби передбачити всі майбутні заперечення проти написаного; крім того, тут аж ніяк не сказано всього, що я хотів би сказати з багатьох розглядуваних тем. Так, моя теорія не містить тези про існування певної механічної процедури для показу того, які саме політичні права — базові чи юридичні — має конкретна особа. Навпаки, в есе підкреслюється, що як у політиці, так і в правознавстві зустрічаються складні випадки, при слуханні яких розсудливі юристи сперечатимуться про права, і в жодного не знайдеться такого аргументу, що обов'язково переконав би іншого. Можна заперечити, що за таких обставин припущення про існування яких завгодно прав було 16 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА б нонсенсом. Це заперечення передбачає наявність загальної філософської теорії, згідно з якою жодне твердження не може вважатись вірним, якщо не існує певної процеду-' ри — хоча б у принципі — для показу його правильності у такий спосіб, щоб будь-яка розумна людина мала визнати, що воно вірне. В розділі 13 викладено доводи, що у нас немає жодної причини прийняти таку загальну філософську позицію, проте ми маємо достатні причини відкинути цю позицію, особливо коли її застосовано щодо аргументів з приводу прав '. Втім, хтось може заперечити, що, мовляв, у будь-якому випадку претензії на права чи суперечки щодо них не мають сенсу з практичної точки зору, якщо неможливо продемонструвати їх правильність чи некоректність. Таке заперечення є помилковим. Якби було саме так, як стверджується в ньому, ми не могли б зрозуміти важливих ідей щодо щирості в політичній суперечці чи відповідальності в прийнятті політичних рішень; не стали б ми свідками й тієї загаль-нопоширеної практики суперечок про права у складних справах, в якій ми всі беремо участь. Важливо, однак, щоб політична теорія визнавала, що багато претензій на права, в тому числі й дуже важливі, не є доказовими, і щоб у ній було визначено принципи, на яких мали б ґрунтуватися офіційні рішення у випадках, коли права є спірними. Саме такі принципи містяться в теорії виконання, викладеній, як сказано вище, в розділах 7 і 8. У розділі 12 запропоновано аргумент на користь визнання деяких специфічних базових та інституційних прав. Певно, є сенс повторити тут те, що сказано там, а саме, що ні визначені там права, ні використаний автором метод аргументації за ці права не виключають існування інших прав чи інших методів аргументації. Загальна теорія прав припускає, що для визначення певної причини, чому колективна мета, яка звичайно виправдовує політичні рішення, не може виправдати конкретної шкоди, що її завдавали б певній особі, можуть виявитись достатніми різного роду аргументи. І все ж у книзі перевага надається одній формі аргументації на користь політичних прав, згідно з якою конкретні права є похідними від абстрактного права на піклування та Див. також "No Right Answer" у книзі "Law, Morality and Society: Essays in Honour of H. L. A. Hart", Лондон, 1977. Вступ повагу, яке вважається фундаментальним і аксіоматичним. У розділі 6 показано, що знайомий аргумент на користь економічних прав, висловлений від імені найбіднішої групи, йде від згаданого абстрактного права, а в розділах 9 та 12 — як інший аргумент може генерувати знайомі громадянські права з того ж самого джерела. Далі, в розділі 12 заявлено, що фундаментальне становище права на піклування і повагу серед інших прав має особливу причину: тут показано, яким чином саму ідею колективної мети можна вивести з цього фундаментального права. А якщо це так, то право на піклування і повагу є настільки фундаментальним, що загальне визначення прав як козирів, піднесених над колективними цілями, можна застосувати щодо нього хіба що в обмежувальному розумінні, оскільки воно є джерелом і загальної влади колективних цілей, І особливих обмежень їхньої влади, що обґрунтовують конкретніші права. Проте обіцянка єдності політичної теорії в цих есе не є ясно вираженою. Якщо її й треба обстоювати, то деінде. Зокрема, має бути показано, як концепція рівного піклування, яка виправдовує компромісну характеристику економічних колективних цілей, водночас виправдовує і звільнення від них — у формі економічних прав — для тих, хто має найбільше постраждати від таких компромісів. Тут потрібна певна концепція рівнів потреби, щоб можна було показати, що хоч однакове піклування й виправдовує компроміси в межах потреб на певному рівні актуальності, воно ж не дозволяє жертвувати потребами на вищому рівні актуальності навіть заради повнішого задоволення більшої кількості потреб, що є менш актуальними. Розділи 12 і 13 раніше не публікувались. Розділи 2 і 6 вперше опубліковано в "University of Chicago Law Review" (© 1967, авторські права належать Роналдові Дворкіну; © 1973, авторські права належать Університетові Чикаго); розділи 3 і 10 —в "Yale Law Journal" (© 1972, 1966, авторські права належать Yale Law Journal Company, Inc).; розділ 4 — в "Harvard Law Review" (© 1975, авторські права належать Роналдові Дворкіну); розділи 1, 5, 7, 8, 9 і 11 було опубліковано в "New York Review of Books" (© 1969, 1972, 1970, 1968, 1976, 1974, авторські права належать Роналдові Дворкіну). В кожному випадку при підготовці до даної публікації в текст внесено зміни; при цьому подекуди змінено й назву. 2 — 3215 1. Правознавство
Правознавство Коли юристи виступають у суді, консультують клієнтів або ж готують проекти законів, що відповідатимуть конкретним соціальним цілям, вони зустрічаються з проблемами технічного характеру — в тому розумінні, що у професійній сфері має місце загальна згода щодо того, які види аргументації чи свідчень є доречними. Але іноді юристам доводиться мати справу з проблемами, що не є технічними з цієї точки зору, і щодо підходів до них не Існує загальної згоди. Один такий приклад — це етична проблема, що постає тоді, коли юрист ставить питання не про те, чи ефективний певний закон, а про те, чи справедливий він. Інший приклад — концептуальні загадки, що виникають, коли юристи намагаються описати закон за допомогою нечітких понять. Скажімо, юрист може заявити, що згідно із законом про цивільні правопорушення люди мають відповідати лише за шкоду, яку заподіяно з їхньої вини. Інший юрист може виступити із запереченням цієї заяви, і сперечатимуться вони не з приводу факту чи доктрини, а стосовно значення поняття «вина». Або ж два юристи можуть не дійти згоди в питанні, додержував Верховний Суд у справі 1954 р. про сегрегацію встановлених принципів чи творив новий закон; суперечка між ними може повернути на те, що є принципи і що означає їх застосування. Незрозуміло, як слід розв'язувати подібні концептуальні питання; звичайно ж, вони виходять за межі звичайних технічних прийомів, до яких вдаються юрис-ти-практики. Юристи називають такі гострі питання «правознавчими» і, як і слід було б очікувати, дотримуються різних думок з приводу важливості їх розв'язання. Загалом юридичні школи пропонують спеціальні курси під назвами «правознавство», «юридична теорія» тощо, які мають на меті вивчення таких питань, але оскільки визначальною рисою останніх є відсутність згоди щодо того, до якої категорії вони належать і які прийоми потрібні для їх вивчення, відмінності між застосовуваними на курсах методиками доволі широкі. При цьому обрана методика впливає на вибір конкретних питань, що їх пропонують для вивчення, хоча на цьому виборі позначаються ще й інтелектуальна мода та громадські справи. Приміром, на даний момент на курсах правознавства по всій країні видне місце посідає питання про те, чи мають люди моральний обов'язок додержувати закону; але ж лише два десятиліття тому ніхто про нього і не згадував. Донедавна в Англії й Америці переважав підхід до правознавства, що його можна було б назвати професійним. Юристи, що викладали правознавство, визнавали, що правознавчі питання на кшталт вищеназваних є проблемними— лише тому, що на них не спрацьовують звичайні юридичні прийоми; та все ж вони пропонували обійти цю проблему, вибравши з-поміж різних аспектів подібних питань ті, що піддаються розглядові за допомогою даних прийомів, і проігнорувавши інші. Коли юристи мають справу із вищезгаданими технічними питаннями, вони користуються комбінацією з трьох конкретних навичок. Юристів навчають аналізувати законодавчі акти та судові ухвали, щоб із цих офіційних джерел вони видобули правову доктрину. їх навчають аналізувати складні фактологічні ситуації, щоб вони вміли точно викласти всі суттєві факти. І ще їх навчають тактичного мислення, щоб вони могли проектувати законодавчі акти та правові інституції, що мають спричинитись до певних наперед спланованих соціальних змін. Професійний підхід до правознавства мав на меті перефор-мулювати правознавчі питання таким чином, щоб пустити в хід одну чи більше з цих навичок. Результатом такого підходу була лише ілюзія поступу, тоді як по-справжньому важливі питання, що стосуються застосування принципів у законі, залишились незайманими. На обґрунтування цього серйозного звинувачення я маю показати, яким був стан правознавства в середині сторіччя. В Англії цей предмет викладали на основі стандартних підручників, таких як "Saunond on Jurisprudence" та "Paton on Jurisprudence". Більшість текстів було присвячено так званому «аналітичному правознавству», що його ретельно відокремлювали від «етичного правознавства». Метою останнього вважали визначення того, яким має бути закон. Під аналітичним правознавством автори розуміли ретельну розробку визначень певних термінів (таких як «вина», «володіння», «власність», «недбалість» і «закон»), положення 20 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА 1. Правознавство
ких у законі є фундаментальним у тому розумінні, що вони зустрічаються не просто в тій чи тій його галузі, а по всьому обширу правової доктрини. Ці поняття, як і ті, які я вгадував раніше, є проблемними, тому що юристи вжива-ють їх, хоч і не розуміють точно, що саме вони означають. Проте в англійських текстах ці поняття піддавали критиці не через висвітлення їхнього значення за допомогою звичайних мовних засобів, а натомість шляхом використання традиційних доктринерських методів для демонстрації їхнь-ого специфічно правового значення, що розкривається в су-дових справах та законодавчих актах. Автори вивчили дум-ки суддів та юристів-експертів і видобули звідти добірки різноманітних юридичних правил і доктрин, у яких згаду-ються ці проблемні поняття; проте вони мало що зробили для того, щоб пов'язати ці правила з різними неюридични-ми судженнями про вину, володіння тощо, висловлюваними неспеціалістами. Однак якщо ми спитаємо, чому юристи сперечаються з приводу цих понять, ми побачимо, чому наголос на доктри-ні виглядає недоречним. Юрист переймається поняттям ви-ни не тому, що не знає, як відповідний термін застосовують в судах чи за якими правилами визначають юридичну вину, і тому, що використовує неюридичне поняття вини для виправдання чи критики закону. Він вважає — за звичкою або переконанням,— що з моральної точки зору несправедливо карати когось за те, що сталося не з вини цієї особи; він хо-не знати, чи не порушує закон цей моральний принцип, ко-ли наймач оголошується відповідальним за дії свого найма-ного працівника чи коли недбалий водій несе відповіда-льність за смерть чоловіка, якого він збив, якщо травма була незначною, але постраждалий виявився хворим на гемофілію. Юрист дуже добре обізнаний із цими фактами зі сфери юридичної доктрини, проте йому незрозуміло, чи су-перечать вони принципові. Чи винна людина у шкоді, заподіяній кимось, хто перебуває під її керівництвом, або ж у такій, що сталася внаслідок її вчинку, але виявилась можли-вою за умов, які вона ніяк не могла передбачити? Для від-повіді на ці питання потрібен аналіз морального поняття ви-ни, а не юридичного, яке юрист уже розуміє; проте саме мо-ральний аспект було проігноровано в доктринерському підході англійського правознавства. Архів американського правознавства відрізняється більшою різноманітністю. Значною мірою його діяльність була присвячена розглядові питання, яким англійська теорія, навпаки, знехтувала: як суди виносять вирок у складних або суперечливих справах? Наші суди відіграли набагато більшу роль, ніж англійські, в реформуванні закону дев'ятнадцятого століття у такий спосіб, щоб він відповідав потребам індустріалізації, а наша конституція зробила юридичними такі питання, які в Англії вважали за суто політичні. Наприклад, в Англії питання про те, чи справедливе законодавче закріплення мінімальної заробітної плати, було політичним, а от в Америці воно водночас стало і конституційним, тобто предметом судочинства. Тому американські юристи мали сильніші спонуки до того, щоб дати точне визначення діям судів і знайти їм виправдання, якщо це можливо; потреба в цьому стала особливо актуальною, коли почало здаватися, що замість застосування старого закону, як цього вимагала ортодоксальна правова теорія, суди взялися за створення нового закону, спірного в політичному плані. На початку нинішнього століття Джон Чипмен Грей (John Chipman Gray), а трохи згодом Олівер Вендел Холмс (Oliver Wendell Holmes) опублікували сповнені скептицизму оповіді про судові процеси, розвінчавши ортодоксальну доктрину, згідно з якою робота суддів полягає лише в застосуванні чинних правил. Такий скептичний підхід у двадцяті й тридцяті роки переріс у могутній інтелектуальний рух, що звався «правовий реалізм». Його лідери, зокрема Джером Франк (Jerome Frank), Карл Левелін (Karl Llewelyn), Веслі Стер-джес (Wesley Sturges), а також Моріс та Фелікс Коен (Morris / Felix Cohen), доводили, що ортодоксальна теорія пішла неправильним шляхом тому, що застосувала доктринерський підхід до правознавства і спробувала описати дії суддів, зосередившись на правилах, на які ті посилаються у своїх рішеннях. Це помилка, доводили реалісти, адже насправді судді чинять присуд відповідно до власних політичних або моральних уподобань, вибираючи для його обгрунтування підхоже юридичне правило. Реалісти закликали до «наукового» підходу, що був би сфокусований не на словах, а на ділах суддів, а також на тому впливі, який їхні рішення фактично справляють на ширші кола суспільства. Представники головної течії американського правознавства відгукнулись на цей заклик до реалізму, відмовившись від доктринерського підходу, характерного для праць англійців. Особливої ваги вони надавали двом іншим різновидам професійної майстерності юриста — вмінню впоряд- Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА 1. Правознавство
ковувати факти, а також здатності до вироблення тактики, орієнтованої на соціальні зміни. Ми матимемо чіткіше уявлення про пізніший вплив реалізму, якщо поглянемо на згадані дві методики окремо. Наголос на фактах розвинувся в напрямок, який Роско Паунд (Roscoe Pound) із Гарварда назвав «соціологічним правознавством»; він мав на увазі ретельне вивчення правових Інституцій як соціальних процесів, при якому, приміром, на суддю дивляться не як на виразника доктрини, а як на людину, що реагує на різноманітні соціальні та особисті стимули. Деякі юристи, зокрема Джером Франк і сам Паунд, намагалися здійснити таке дослідження, але вони виявили, що юристам бракує відповідної підготовки та необхідних статистичних засобів, без чого опис комплексних інституцій може бути лише інтроспективним та обмеженим. Тож соціологічне правознавство стало справою соціологів. Наголос на тактиці мав триваліший ефект у правових школах. Такі вчені як Маєрс Макдугал (Myres McDougal) та Гарольд Лесвел (Harold Lasswell) із Єльського університету, а також Лон Л. Фулер (Lon L. Fuller), Генрі Гарт (Henry Hart) і Альберт Сакс (Albert Sachs) із Гарварда, наполягали, хоч і по-різному, на важливості сприйняття закону як інструменту для спрямування суспільства до певних великих цілей; питання щодо юридичного процесу вони намагалися вирішити інструментальними методами, з'ясовуючи, які рішення найкращим чином сприяють досягненню таких цілей. Проте наголос на фактах і стратегії закінчився тим, що правознавчі питання виявилися перекрученими фактично в такий же спосіб, як це зробив із ними англійський доктринерський підхід, тобто шляхом вилучення саме тих питань морального принципу, що лежать в їх основі. Ця невдача стане очевидною, коли ми пильніше приглянемось до центральної проблеми, яку обговорювали соціологи та інструменталісти: чи завжди — навіть у складних та спірних випадках — судді додержують встановлених правил, а чи вони інколи створюють нові правила і застосовують їх, надаючи їм зворотної сили? З приводу цього питання юристи дискутували протягом десятиріч — не тому, що вони не відають, якого роду рішення приймають судді, чи про причини, на які судді при цьому вказують, а тому, що їм незрозуміло, що ж насправді означає поняття додержування правил. У простих випадках (приміром, коли людину звинувачують у порушенні законодавчого акта, яким забороняється їхати зі швидкістю понад шістдесят миль на годину), очевидно, правильно буде сказати, що суддя просто застосовує вироблене раніше правило до нової справи. Та чи можемо ми сказати те ж саме, коли Верховний Суд відкидає прецедент і ухвалює рішення про десегрегацію шкіл або ж оголошує незаконними процедури, які протягом десятиріч застосовувала поліція і на які суди дивилися крізь пальці? У таких драматичних випадках Суд наводить причини — він не цитує законодавчі акти, але апелює до принципів справедливості та політики. Чи означає це, що Суд все ж додержує певних правил, хоча вони й більш загальні й абстрактні за своєю природою? Якщо це так, звідки ж беруться ці абстрактні правила і що надає їм юридичної сили? Чи, може, це означає, що Суд вирішує справу у відповідності з власними моральними та політичними переконаннями? Те, що цими питаннями переймаються і юристи, і неспеціалісти в галузі правознавства, не є безпричинним або викликаним простою цікавістю; вони знають, що судді мають велику політичну силу, тож їх непокоїть, чи виправдана та сила — в цілому або ж у конкретних випадках. Вони не обов'язково переконані, що судді чинять неправильно, виробляючи нові правила. Та вони хочуть знати, як далеко виправдання судової влади, наявне у простих випадках (коли суддя застосовує вже встановлені норми), поширюється на складні випадки, а, отже, який обсяг додаткового виправдання потрібен у цьому разі і якого роду воно має бути. Питання про виправдання має важливі розгалуження, оскільки воно пов'язане не тільки з визначенням меж поширення дії судової влади, а й зі ступенем політичного та морального обов'язку індивіда додержувати створеного суддею закону. Воно також пов'язане з підставами, на яких можна заперечити спірну думку. Якщо є сенс твердити, що при слуханні складних справ суддя повинен додержувати Існуючих норм, тоді сумлінному заперечувачеві є сенс доводити, що, визнавши законопроект конституційним, суддя припустився помилки у тлумаченні закону. Але якщо при слуханні складних справ судді можуть творити нові закони, таке твердження є нісенітним. Отже, хоча питання про те, чи додержують судді правил, можливо, і звучить як суто лінгвістичне, воно розкриває вкрай практичні інтереси. Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА 1. Правознавство
Я детально зупинився на цих наслідках, щоб показати, що тут, як і у випадку поняття вини, ми маємо справу з питаннями морального принципу, що критикуються у, здавалося б, лінгвістичній проблемі. Критики закону визнають— знову ж таки, за звичкою чи переконанням,— той принцип, що судове рішення є справедливішим, коли воно є результатом застосування установлених норм, а не введення нових. Але їм неясно, що слід вважати застосуванням встановлених норм, і вони виявляють цю свою непевність, з'ясовуючи, чи справді судді додержують правил (хоча б у певному розумінні) навіть у незвичних випадках. Правознавство має вІдреагувати на таку стурбованість станом речей і дослідити природу морального аргументу, маючи на меті прояснити принцип справедливості, який мають на увазі критики, щоб з'ясувати, чи ж, власне, судова практика відповідає цьому принципові. Але американське правознавство не робило такої спроби. Соціологи, зі свого боку, відмовилися вести розмову про додержання правил — на тій підставі, що це поняття дуже вже нечітке, щоб його можна було вивчати експериментально чи кількісно. Як вони зазначили, вже самий той факт, що люди не можуть дійти згоди в питанні, що означає додержання правила, робить це поняття непридатним для науки; якщо кожен дослідник вживатиме даний термін у власному розумінні, не буде ні об'єктивних даних, ні спільного просування вперед. Тож такі соціологи як Ґлендон Шуберт (Glendon Schubert), К. Герман Прічет (С. Herman Pritchett) і Стюарт Нейджел (Stuart Nagel) запропонували нові питання, що видавалися подібними до попередніх і водночас точнішими за них. Чи судді з певними економічними або соціальними коренями, або ж із певних сфер юридичної практики, або з певними політичними зв'язками, або з певними ціннісними орієнтирами схильні приймати рішення на користь корпоративних відповідачів? Чи судді Верховного Суду утворюють групи, що тримаються купи при слуханні справ, пов'язаних із расовими мотивами, діяльністю профспілок або антитрестівським законодавством? Вони вважають, що ці емпіричні питання були доречними, бо ж якщо рішення судді визначається соціальними коренями чи міркуваннями лояльності, це наштовхує на думку, що він не додержує правил. Проте ця інформація, цікава та корисна для інших цілей, фактично проливає мало світла на проблеми принципу, що інспірували первісне питання. Юристам не потрібні докази, щоб показати, що судді розходяться у поглядах і що їхні рішення часто несуть відбиток їхнього оточення і темпераменту. Проте вони не можуть зрозуміти, чи це просто означає, що судді додержують різних думок щодо природи та суті фундаментальних юридичних принципів, чи ж свідчить про те, що таких принципів взагалі не існує. Якщо вірно перше, то це доводить, що судді намагаються додержувати правил, як вони їх собі уявляють, і що люди, не згодні з їхніми рішеннями, все ж можуть виявитися правими з точки зору закону; якщо ж вірно друге, то цей аргумент, як я вже сказав, є абсурдним. Юристи також непевні, чи з приводу факту розходження в поглядах слід у будь-якому разі жалкувати, чи, може, приймати його як неминучість або ж взагалі вітати як вияв динамізму, і не знають, як все це пов'язується з критичними питаннями політичного обов'язку і виконання закону, що стоять перед ними. Соціологічний підхід, застосований при переформулюванні питання, зліквідував саме ті аспекти, що мають стосунок до всіх цих проблем. Представники інструментального напрямку постреалізму також вдалися до переформулювання питання, хоча І на свій манір. Генрі Гарт і Сакс у своїх блискучих матеріалах Із юридичного процесу висловили припущення, що концептуальні питання про права можна обійти, якщо сформулювати проблему в такий спосіб: як слід суддям приходити до рішення, щоб при цьому забезпечити максимальне сприяння цілям юридичного процесу? Але їхні сподівання, що таким чином можна уникнути пов'язаних із правилами головоломок, виявилися марними, бо з'ясувалося, що неможливо задекларувати цілі юридичного процесу без звертання до них на подальшій стадії. Якщо ми задекларуємо мету процесу в якийсь беззмістовний спосіб (сказавши, що закон має творити справедливість чи сприяти становленню справедливої держави), то неминуче постає питання, чи потребує справедливість, як багато хто вважає, рішень відповідно до раніше вироблених правил; це ж питання, у свою чергу, вимагає аналізу того, що означає додержання правила. Якщо ми спробуємо задекларувати якусь конкретнішу чи точну мету (наприклад, щоб юридичний процес забезпечував зростання валового національного продукту), тоді ця вправа втрачає сенс, тому що немає ніяких підстав твердити, що 26 Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА якась така конкретна мета є належним і винятковим об'єктом піклування закону. Ми можемо спробувати довести (як це вже робили деякі автори), що закон буде ефективнішим з економічної точки зору, якщо суддям буде дозволено брати до уваги економічні наслідки їхніх рішень; але таким чином неможливо відповісти на питання, чи буде справедливим з їхнього боку так чинити, або чи можемо ми вважати економічні стандарти частиною Існуючого закону, або ж чи матимуть рішення, що грунтуються на економічних наслідках, більш-менш помітну моральну вагу з огляду на цю причину. Припустімо, суддя переконаний, що якщо він, приміром, відмінить певне давнє правило і створить нове, корисне для автомобільної індустрії, то остання розквітне, а користь для цієї галузі означатиме користь і для економіки в цілому. Чи є це вагомою причиною для зміни правила? Подібні питання неможливо розв'язати за допомогою аналізу, що просто-напросто прив'язує засоби до цілей. Отже, різні напрямки професійного підходу до правознавства зазнали невдачі з однієї й тієї ж основної причини: вони проігнорували той вирішальний момент, що в підґрунті питань морального принципу лежать правознавчі питання, а не юридичний факт чи стратегія. Вони заховали ці питання в довгий ящик, наполягаючи на традиційному юридичному підході. Але якщо правознавство розраховує на успіх, воно повинно виставити ці питання напоказ і рішуче взятися за них як за такі, що стосуються моральної теорії. Саме цим простим фактом пояснюється значення праць професора Г. Л. А. Гарта і успіх, досягнутий ним. Гарт — філософ моралі; він володіє інстинктивним відчуттям питань принципу і демонструє їх із блискучою ясністю. Так, у своїй першій книзі — «Поняття закону» ("The Concept of Law") — він таким чином поставив питання про додержання суддями правил, що відкрився зв'язок між цією проблемою і моральним питанням про те, в яких випадках одній людині належить покласти на іншу певний обов'язок. Висуваючи та критикуючи аргументи про моральний обов'язок, Гарт запропонував аналіз правил, яких додержує наше суспільство, розглянувши їх як такі, що належать до сфери звичаю; він доводив, що в своїх міркуваннях про правовий обов'язок судді додержують майже тих же самих правил. В іншій книзі — «Причинна обумовленість у законі» ("Causation in the Law" — Гарт і його співавтор А. М. Онор
1. Правознавство (А. М. Нопоге) розглянули згадані вище концептуальні крутиголовки, пов'язані з поняттям вини; та, на відміну від попередників Гарта, вони спробували пояснити не тільки строго юридичні, а й повсякденні його значення. Як і колеги Гарта з оксфордської філософської школи, зокрема Дж. Л. Остін (J. L. Austin), вони звернулися до аналізу повсякденної мови, щоб показати способи, якими члени суспільства звично приписують один одному вину та відповідальність; далі вони скористалися з цих традиційних суджень, щоб пояснити, наприклад, юридичне правило, згідно з яким людина несе повну відповідальність у разі, якщо вона поранила хворого на гемофілію. Автори вказали на те, що повсякденна мова фіксує відмінність між незвичними обставинами, що існують під час дії людини, і малоймовірним збігом обставин, що трапляється пізніше. Так, вона вбачає різницю між випадком, коли неуважний водій легко травмує людину, що потім умирає внаслідок гемофілії, і випадком, коли неуважний водій легко травмує людину, яка згодом умирає від зараження крові, що сталось внаслідок недбалості лікаря. Більшість людей скаже, що в першому випадку смерть спричинено неуважним водієм і що то була його вина; але в другому випадку вони цього не скажуть. Ця відмінність, у свою чергу, відбиває популярну концепцію причинної обумовленості: звичайна людина визначає причинно ефективну дію як таку, що відбувається на вже встановленій сцені; супутні обставини, такі як хвороба крові, є частиною сценічної обстановки, а не конкурентними причинами. Але пізніша подія, така як недбалість лікаря, є втручанням, що розриває причинний ланцюжок. Отже, юридичне правило можна уявити як розширену версію популярних теорій про мораль та причину. Але Гарт не вдовольняється простим поясненням закону на основі показу, як той вбирає в себе моральні судження звичайної людини. Він вважає аналіз такого роду необхідною підготовкою до критичної оцінки як самого закону, так і популярної моралі, на яку він спирається. Поки не з'ясовано, яку саме моральну практику чи міркування відбиває закон, ми не можемо піддати його розважливій критиці; проте як тільки ми з'ясуємо це, нам залишиться лише встановити, чи ці практика та міркування розумні, логічні, чи сумісні вони з іншими принципами, яким має відповідати закон. Пізніша книга Гарта — «Покарання і відповідальність» ("Punishment and Responsibility") — є чудовим прикладом 28 Ромалд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА такого процесу критики. В ній передруковано серію його есе з правознавчих питань у кримінальному законі; більшість із цих есе присвячено аналізові проблеми, чи можна звільнити людину від відповідальності за кримінальний вчинок з огляду на її розумовий стан. Чи можна їй вибачити (або ж зменшити покарання), якщо її вчинок був або нещасним випадком, або результатом не навмисних, а недбалих дій, або ж якщо вона була психічно хворою? В таких випадках, як правило, закон передбачає звільнення від покарання чи принаймні його пом'якшення, але деякі сучасні критики стверджують, що це неправильна політика. Якби кримінальний закон мав на меті помсту та розплату, кажуть вони, то сенс таких захисних посилань на психічний стан був би ясним, бо ж неможливо дістати задоволення від помсти комусь, хто припустився помилки чи був несповна розуму. Проте якщо цілі закону полягають лише в тому, щоб не дати злочинцеві завдати більшої шкоди і щоб його приклад допоміг утримати інших від подібних дій, тоді такі посилання виглядають контрпродуктивними. Ми скоріше запобігли б шкоді, посадивши до в'язниці схильного до нещасних випадків водія, ніж відправивши туди чоловіка, що вбив власного батька за спадок; далі, ми збільшили б стримуючу силу закону, якби перестали визнавати будь-які виправдання і заохочувати потенційних злочинців до сподівань, що в разі ув'язнення вони зможуть вдати з себе психічно хворих і тим самим уникнути покарання. Отже, критики стверджують, що в законі слід різко зменшити кількість таких виправдань,— на тій підставі, що ці виправдання ведуть до збільшення витрат на судові процеси та юридичну освіту, що ними зловживають і що за наявності цивілізованої карної системи їхня мета видається неясною. Гарт не погоджується. Він починає свою аідповідь із нагадування про те, що неправильно вважати, ніби кримінальний закон (чи будь-яка інша область закону) має набір першорядних цілей — у тому розумінні, що до них має бути пристосовано кожен елемент закону. Безперечно, кримінальний закон має на меті запобігання злочинам, але він має рухатись до цієї мети, спираючись на принципи, які можуть обмежувати його ефективність у цьому; наприклад, було б неправильним покарати невинну людину як заручника, навіть якби це справді привело до зменшення злочинності. Ми повинні розуміти посилання на психіку саме в цьому плані; тому та обставина, що згадані принципи мо-
1. Правознавство жуть заважати запобіганню злочинності, не є переконливим аргументом. Але цей момент лише заперечний, тож питання про те, чи, власне, посилання на психіку виправдані, або ж тут потрібні зміни, залишається відкритим. Гарт береться за це питання у спосіб, який я зазначив вище: він починає з того, що з'ясовує, чи відбивають посилання на психіку певну моральну традицію суспільства, якусь її загальну мету або політику. Спочатку він розглядає тезу деяких юристів-криміна-лістів, зокрема професора Джерома Хола (Jerome Hall), що посилання на психіку покликані гарантувати, що закон каратиме як злочинців лише тих людей, котрі з точки зору традиційних норм заслуговують на моральний осуд. Ця приваблива ідея спочатку виглядає правдоподібною. В звичайному житті ми не звинувачуємо людину, яка спричинила шкоду, якщо це трапилось ненавмисне чи ненароком (хіба що за винятком ситуації, коли її дії виявилися ще й недбалими); ми також не робимо цього, коли вважаємо, що ця людина страждає серйозним розладом психіки. Тому правдоподібним буде припущення, що судді та законодавці перенесуть такі настрої до кримінального закону — у формі доктрини, згідно з якою за даних умов карати людей не слід, навіть якщо кара була б ефективнішою за її відсутність. Однак Гарт відкидає цю теорію на тій підставі, що існує багато злочинів (наприклад, невиконання правил поведінки на залізничному транспорті в Англії), які самі по собі не заслуговують на моральний осуд. Існування таких злочинів, веде він далі, показує, що закон у цілому не спрямований на засудження лише гідних осуду дій, і таким чином доводить, що посилання на психіку також не мають цього на меті. Проте Гарт неправий, відкидаючи теорію про гідні осуду злочини в такий спосіб; мені думається, він плутає дві підстави, на яких порушення закону може вважатись негідним із моральної точки зору вчинком. Порушення закону може бути поганою справою, тому що дія, яку засуджує закон (наприклад, вбивство), сама по собі є поганою справою. Та може бути й так, що воно є поганою справою не тому, що піддана осудові дія є поганою справою сама по собі, а тому лише, що цю дію заборонено законом; таку ситуацію можна проілюструвати на прикладі залізничного законодавства. Можливо, існують сумніви щодо розумності чи справедливості проведеної в Англії націоналізації залізниць, та все одно те- ЗО Роншгд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА за про те, що коли закон прийнято, кожен має моральний обов'язок додержувати його, може виявитись вірним. Звичайно, з вищенаведених міркувань не випливає, що людину мають піддавати моральному осудові щоразу, коли вона зробила щось, що заборонено законом. Можливо, її не слід засуджувати, тому що закон настільки неправильний і несправедливий, що, як це було сказано свого часу деякими сумлінними заперечувачами його проекту, нормальний моральний обов'язок законослухняності втратив силу. (Немає певності, що вимога належного судового процесу та Інші положення Конституції Сполучених Штатів захистять людину від покарання за таких обставин). Або ж цього не слід робити, тому що дана людина здійснила свій вчинок у результаті нещасного випадку чи ненароком, чи з огляду на те, що вона страждає на психічну хворобу і, отже, не несла відповідальності за свою поведінку. Аргумент професора Хола, занадто швидко відкинутий Гартом, полягає в тому, що посилання на психіку покликані захищати людей від покарання саме в таких випадках. Однак, навіть якщо Хол правий, критичні питання все одно залишаються, тому що ми маємо спитати, чи ж наші традиційні погляди на осуд та покарання справді доречні в законі. Ті, хто сумнівається в цінності посилань на психіку, твердять, що, оскільки метою кримінального закону є реформування і стримування, а не покарання, згадані традиції не є доречними, тож від посилань на психіку слід відмовитись. Тут вони йдуть до кінця, пропонуючи відмовитись від слова «покарання» і натомість вживати слово «обробка» ("treatment") '. Якщо людина скоїла злочин, кажуть вони, то вид подальшої «обробки» її з боку суспільства — тобто чи її ув'язнять, госпіталізують або ж відпустять — залежатиме від того, в який спосіб найпевніше запобігти рецидивові. В цьому аспекті питання про те, чи заслуговує людина морального осуду за вчинене, лише заплутує справу, бо обробка може виявитися непотрібною, навіть якщо її вчинок аморальний, або ж бажаною, навіть незважаючи на відсутність моральних претензій до неї. Ми повинні запитати, чи посилання на психіку служать якій-небудь меті, що відповідає цьому ревізованому уявленню про кримінальний закон. 1 Інші можливі варіанти перекладу, «обробка», «режим», «лікування». (Прим, перекладача).
1. Правознавство В одному зі своїх ранніх есе — «Юридична відповідальність та звільнення від неї», передрукованому у згаданій вище недавній книзі,— Гарт висуває таку ідею. Посилання на психіку підвищують здатність кожної людини визначати власну долю, бо зменшують кількість випадків, у яких закон може втрутитися в її свободу способом, якого вона не могла б очікувати з огляду на свої навмисні дії. Якби можливість посилання на психіку було анульовано, нам усім довелося б жити, знаючи, що в результаті якогось нещасного випадку чи несподіванки ми можемо потрапити до в'язниці або принаймні стати дійовими особами у тривалій, пов'язаній з великими витратами та принизливій судовій справі. В силу ж захисних посилань ми можемо розраховувати на те, що в цілому зазнаємо судового переслідування лише за вчинки, скоєні з усвідомленням, що вони можуть призвести до судового переслідування, а цей момент має корисний побічний ефект, який полягає в тому, що той, хто зазнав покарання, може знайти задоволення хоча б у тому, що свідомо прийняв і реалізував рішення порушити закон. Проте це слабкий аргумент: він апелює лише до забезпеченого посиланнями на психіку зростання особистої безпеки, а тим часом підвищення безпеки тут мінімальне. Як-не-як, а суспільство прийняло величезну кількість рішень, що зробили життя набагато небезпечнішим; зокрема, можна назвати рішення сприяти конкуренції в галузі комерції, дозволити автомобілі, вести війну. Ці рішення значно збільшують імовірність того, що окремі люди зазнають шкоди, яку вони не могли передбачити і яка не випливає з їхніх навмисних вчинків; та все ж суспільство визнає такі рішення і йде на такий ризик заради певної мети — ефективності, прибутку чи національних Інтересів. Якби, як це припускає Гарт, анулювання посилань на психіку збільшило ефективність кримінального закону в справі запобігання злочинам, то це підвищило б особисту безпеку рядового громадянина і його здатність визначати власну долю до такої міри, яка здогадно переважила б зрослий ризик стати відповідальним за наслідки нещасного випадку. На мою думку, Гарт досягає більшого успіху, коли наводить інше, загальніше виправдання посиланням на психіку в написаному ним пізніше есе «Покарання та зняття відповідальності»: «Людське суспільство — це суспільство осіб; особи ж не сприймають себе чи одна одну просто як велику кількість тіл, які рухаються у способи, що іноді ведуть до Роналд Дворкін. СЕРЙОЗНИЙ ПОГЛЯД НА ПРАВА 1. Правознавство
шкоди, і тому їх слід відвертати або змінювати. Натомість особи інтерпретують рухи одна одної як вияви намірів...» У Іншому місці з того ж приводу він пише, що, відмовившись від посилань на психіку, закон став би розглядати людей як засоби, а не цілі. Ці твердження поєднують юридичні доктрини з широким колом моральних традицій. Принцип, який вони обстоюють, полягає в тому, що уряд повинен виявляти до гідності своїх громадян повагу, якої дорослі члени суспільства вимагають один від одного. Уряд може накласти обмеження на ту чи ту людину заради її власного або загального блага, але він може зробити це лише на основі її поведінки, і при цьому він має намагатися оцінювати її поведінку з тієї точку зору, з якої ця людина сама себе оцінює, тобто з точки зору її намірів, мотивів та можливостей. Зазвичай люди відчувають, що самі вирішили вчинити так, як вони вчинили; але вони не відчувають цього за певних умов — нещасного випадку, присилування, примусу чи хвороби. І кожен із нас враховує цю відмінність стосовно не тільки до самого себе, а й коли вирішує, як реагувати на тих, кого він хоча б трохи поважає. Навіть собака, як казав Холмс, відчуває різницю між тим, коли його вдарили ногою, і тим, коли об нього спіткнулися. Можливо, кримінальний закон був би ефективнішим, якби він відкинув цю клопітну відмінність і вимагав ув'язнювати людей чи примушувати їх до згоди на «обробку» щоразу, коли існує велика ймовірність того, що це вестиме у майбутньому до зменшення злочинності. Та, як це випливає з принципу Гарта, у такий спосіб було б перекреслено лінію, що відмежовує ставлення до іншої людини як до свого ближнього від ставлення до неї як до джерела користі для інших; але, з огляду на традиції та практику нашого суспільства, не може бути глибшої образи, ніж ця. Як би цей процес не називався — «покаранням» чи «обробкою», образа буде однаково глибокою. Так, справді, ми іноді обмежуємо свободу людини і піддаємо її «обробці» лише тому, що вважаємо, що вона не контролює свою поведінку. Ми чинимо так згідно із законодавчими актами про обмеження громадянських свобод — і, як правило, лише після того, як людину звільнено від відповідальності за скоєння тяжкого злочину на підставі божевілля звинуваченого. Але ми повинні визнати, що ця політика означає компромі
|