Українські артисти в Петербурзі

“Слава про першу професійну українську трупу все ширилась та ширилась. Нарешті, вона дійшла аж до самої столиці Петербурга. Ще раніш, коли трупа була під орудою М.П. Старицького, той мав на меті повести трупу до Петербурга, але його заходи й клопоти не сповнились. Року ж 1886 колишні мрії золоті здійснились”.

У листопаді 1886 року після тривалих клопотань Кропивницький нарешті одержує для свого колективу дозвіл приїхати до Петербурга. Їхали свідчити Петербургові, що живе ще слово українське, що не задавили його ні Петрові батоги, коли він благородними кістками козацтва позасипав болота, на яких збудував свою столицю, ні Катерина, ні ретязі якими вона повила волю України, ні навіть благородний високогуманний закон 1876 царя–освободителя не задавив святого слова сорокамільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову.

Слава трупи в Петербурзі росла з кожним днем. Квітки на вистави продавалися на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вила до театральної каси, була заповнена людом всяких рангів, і проїзд конів припинився.

В залі Кононова – одному з найпрестижніших приватних театрів північній столиці, розпочалися петербурзькі спектаклі українських акторів драми Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”.

Уперше в житті своїм салон побачив таку артистичну гру, з якої повинен був переконатися, що в мужицькому змученому працею тілі під свитиною б’ється серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо – чарівна гра М.К. Заньковецької. Вся зала, набита, мов вулик бджолами, блискучим панством салону, стогнала й гучно вітала артистку; навіть М.Л. Кропивницького, як режисера, викликала публіка три рази, незважаючи на те, що п’єсу “Наймичка” він не тільки не режисував, а навіть уперше її сам бачив на сцені. У газеті “Новое время” з’явилася доволі велика стаття самого Суворіна під заголовком: “Заньковецкая в “Наймичка”. А в буфеті в той вечір, коли йшла п’єса “Наймичка”, Суворін, зустрівшись з Мордовцевим, промовив до нього: “Ныне отпущаем раба твоего”.

О. Суворін, якого досить важко запідозрити в симпатіях до української культури, змушений був визнати, що “в малоруській трупі такий ансамбль, мого немає на александрівській сцені”, що в кожному колективі “є такі обдарування, які були б першими на імператорських театрах”. Порівнюючи Марію Заньковецьку з Сарою Бернар, авторитетний театрознавець дійшов висновку, що темпераментна зірка української сцени краще за уславлену француженку – “холодну, хоча й чудову актрису”.

Цікаві свідчення про неабиякий у північній столиці товариство українських акторів під керівництвом Кропивницького залишив у своїх мемуарах і М. Садовський. О. Кузнєцова наводить статистичні дані, з яких видно, що українські вистави в Петербурзі мали велику популярність у столичної публіки. “Знаменно, що українська трупа приваблювала більше глядачів, - повідомляє дослідниця, - ніж улюблені “вищим світом” іноземні трупи – французька, німецька та італійська”. І далі провадить: У грудні 1886р. в залі Кононова, де грала трупа Кропивницького, побувало 20495 чоловік, тоді як у Михайлівському театрі, - грали французька і німецька трупи, - лише 18635 чоловік, де давала вистави російська оперета, - тільки 13854. Те саме за першу половину лютого 1887р. (зал Кононова – 14265, Малий театр – 10010 чоловік) і за квітень 1890р.: у театрі Нелитні, де цей сезон грало трупа Кропивницького, - 15285, а в Малому, де давала вистави італійська опера, - 10760 чоловік.

Слава лізла по щаблях все вище і, нарешті, з палаців і солонів перейшла до царського двору. Сам цар Олександр ІІІ зажадав побачити те диво, хоча було відомо, що він не любив театру. В музиці Олександру ІІІ більше всього подобалися військові духові оркестри та марші, а з видавши – кінні перегони. В придворних колах знали, що цар любить бали, танці і майстерно грає на тромбоні.

За декілька днів до вистави М. Кропивницького, як керівника трупи, викликали в контору імператорських театрів і запропонували йому вибрати п’єсу “не слишком длинную, но и не чрезмерно короткую, и чтобы в пьесе была и драма, и комедия, чтобы спектакль был красиво обставлен и имел красочные костюмы”.

Українські артисти на своєї нараді вирішили поставити “Назар Стодолю” Шевченка і водевіль “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.

За домовленістю з градоначальником генералом Грессером піднімати завісу необхідно лише тоді, коли цар, цариця і вся царська сім’я зайдуть в ложу і усядуться в крісла. Всі нервували і томилися в очікуванні “царського огляду”. Коли почалася вистава, артисти з початку хвилювалися і не могли зразу знайти необхідний ритм і тон. Проте вони скоро оволоділи собою, і спектакль набував той “концертний” характер, яким визначалися всі виступи української трупи.

Коли опустилась завіса, цар протягнув руки в білих рукавичках і ударив в долоні. За ним зааплодували всі вишукані бари. Після перерви розпочався пустенький водевіль, проте він значно більше сподобався царю, ніж п’єса Шевченка. По ходу дії водевілю цар декілька разів піднімався з місця, азартно аплодував і реготав, як невибагливий дядько. Фінальний танець артисти змушені були бісирувати, тому що цар, піднявшись з крісла і витягнувшись на весь свій досить високий зріст, із захопленням вигукував гучним голосом: - Лихо! Ай, лихо!

Коли закінчився водевіль і артисти почали перевдягатися, за кулісами знову появився градоначальник, генерал Грессер: “Господа артисты и артистки, к государю!”

Цар підійшов до артистів і, смикаючи вуса промовив: “Много слышал о вас, господа. Сегодня убедился, что действительно играли превосходно. Благодарю!” Цар звернувся до Заньковецької: “Где играли?” Марія Костянтинівна мовчала. Микола Садовський поспішно відповів за неї: “На юге, ваше императорское величество.”. “Ну, а скажите, звернувся цар до М. Заньковецької, - мне кажется, что это довольно трудно в одно и то же время танцевать и петь?”. І знову відповіді немає. Становище врятував М. Садовський: “Привычка, ваше императорское величиство.”. “Так, так, привычка. Очень хорошо играете, господа. Лихо! Благодарю!” Цар кивнув головою і відійшов від артистів.

Чому мовчала Марія Заньковецька? Сама форма запрошення, нетактовність генерала Грессера привели до того, що вона відчула себе приниженою і обурилася від такої царської “ласки”.

Ця перша вистава так уподобалась цареві, що він забажав побачити виставу іще раз, але тепер в Маріїнському імператорському театрі. За ці дві вистави, що були поставлені, трупа Кропивницького не взяла майже ні теляга, всі гроші подарували на Червоний Хрест, а дві такі вистави де ціни були надзвичайно високі (у першій виставі останній ряд крісел коштував 5 карбованців, а ложа – 75, а в другій, вже в Маріїнському театрі, десять перших рядів коштувало 10 карбованців крісло), дали касі Червоного Хреста не менше як 56 тисяч.

Цікавість до українських вистав росла в столиці з кожним днем, і з усіх боків члени всяких “добродійних” інституцій лізли запрохувати нас дати хоч одну виставу на користь їхньої каси.

Успіх української трупи викликав інтерес навіть у режисерів царських театрів, і вони частенько навідувалися до нас за лаштунки, придивляючись до вбрання, хору та персоналу. І дещо позичили у нас задля себе.

У Росії до українського театру ставлення було різне. Характерна рецензія на гастролі українських артистів, вміщена у модерністському журналі “Аполлон”: “Приезжали малороссы, пели, танцевали. У украинской музы ноги на шарнирах: сами ходили”. Водночас відомий діяч російського театру К. Станіславський називав Кропивницького, Заньковецьку, Саксоганського, Садовського “блискучою плеядою”, що не чим не поступається російським знаменитостям.

Сезон підходив до кінця. Нарешті, настав піст, коли гроші було не можна, і трупа роз’їхалась по домах. Цей сезон валового збору дав 120 тисяч карбованців і з них половину взяла Лінська-Неметті, бо театр граб на відсотках, а другу – трупа. Так закінчився цей сезон 1886-1887року.

Покінчивши цей сезон, М.Л. Кропивницький підписав контракт ще й на другий рік у Петербурзі, але вже не з Лінською-Неметті, а з іншим актором – Коровниковим.

В той час як трупа Кропивницького з успіхом грала в Петербурзі, друга трупа під орудою М. П. Старицького грала в Москві, де мала теж надзвичайний успіх, і Лінська-Неметті, бажаючи пошанувати Петербург новиною, уклала контракти з М.П. Старицьким.

Зимовий сезон 1887р. почали знову в Петербурзі, в театрі “Фантазія”. Цікавість столичного суспільства не слабшала. В цей сезон М. Садовський одібрав від Карпенка-Карого ще одну п’єсу під назвою “Не так пани, як підпанки” і, маючи вже “опыт и практику” з тодішнього сезону, як треба проводити через російську цензуру знедолену нашу драму, пішов тим самим шляхом. Допитавшись до одного з добродіїв, що колись дозволив за одну годину п’єсу “Безталанну”, Садовський поїхав до нього сам: “Чи не бажаєте ви, щоб ми знову поставили благодійний спектакль з умовою, що ви візьметесь провести через цензуру нову, тільки що надіслану мені п’єсу?”. Він дуже радо на це згодився. Це було якраз перед Різдвом, і домовлено, що після Різдва, коли п’єса була дозволена, відбудеться благодійний спектакль. Але не судилося цій п’єсі побачити рамку на цьому сезоні.

Перед Різдвом М.Л. Кропивницького покликав до себе всесильний тоді петербурзький градоначальник Грессер і заявив: “Так как с седьмого января приезжает другая труппа в театр Линской-Неметти, предупреждаю вас, что труппа ваша может играть только до этого времени”, а на далі він двом однаковим трупам одночасно грати в тому самому місті не може дозволити.

Лінська-Неметті була дуже близька особа до генерала Грессера, а їй треба було збутись конкуренції. Час минав, і треба було подумати про місто на кінець сезону. Містознайшлося – Москва, куди запрошував театр “Парадіз”, але через меценат, що взявся провести через цензуру “Не так пани, як підпанки”, почувши, що трупа лишається на дуже короткий час, і, чого доброго, його праця пропаде марно, не згодився клопотатись і вернув п’єсу назад.

Цей петербурзький сезон з волі генерала Грессера трупа Кропивницького закінчила і переїхала в Москву. В умовах, коли українське слово зазнавала жорстких утисків з боку російського царизму, коли впливові російські шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін, слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявили проте, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського театрального мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру і згаданих російських діячів, і багатьох інших було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікава, але звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою. Головні її атрибути – баранячі танки, гопак, галушки і все такі інше.