Ідея про розвиток міжнародного інформаційного права

Київський Національний Університет

Культури і Мистецтв

Реферат

не тему:

Міжнародне право інформаційної безпеки

Виконав: Кірсанов Сергій

Група КТ-64м

Київ 2015
Зміст

Вступ………………………………………………………………………..…….3

1. Ідея про розвиток міжнародного інформаційного права…………….…....5

2. Нормотворча діяльність ООН……………………………………………….8

3. Принципи у сфері міжнародної інформаційної безпеки………………….11

Список використаних джерел……………………………………………….…20

Вступ.

Співробітництво держав у сфері інформації базується на загальновизнаних міжнародно-правових принципах, таких, як суверенна рівність держав, зобов’язання держав утримуватися в міжнародних відносинах від застосування сили або загрози силою, невтручання у внутрішні справи держав, зобов’язання співробітничати за Статутом ООН, рівність і самовизначення народів, заборона пропаганди війни, расової та національної ворожнечі.

Наразі склалися, діють і розвиваються спеціальні норми і принципи, які безпосередньо регулюють питання міжнародного обміну інформацією. В міжнародно-правових документах можна виділити такі спеціальні принципи, на яких організується співробітництво в інформаційній сфері:

1) питання закордонного поширення інформації повинні регулюватися міжнародними документами;

2) ЗМІ можуть правомірно використовуватися для міжнародного поширення демократичних ідей;

3) держави повинні попереджати використання ЗМІ для транскордонного поширення ідей, заборонених міжнародним співтовариством;

4) держави несуть міжнародну політичну відповідальність за відповідність міжнародної діяльності національних ЗМІ загальновизнаним нормам міжнародного права

Процес формування цих принципів почався ще у довоєнний період (наприкінці ХІХ ст. на початку ХХ ст.). 23.11.1936р. у Женеві було прийнято Конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру. Конвенція забороняє державам вести на своїй території, радіомовлення, яке підбурює населення однієї країни до насильницьких дій проти внутрішнього порядку або безпеки іншої країни. Вона зобов’язує держави вживати заходів до припинення такого мовлення на своїй території, стежити за тим, щоб радіостанції не закликали до війни або інших дій, що її спричиняють

Практично в той же час була розроблена південно - американська угода про радіомовлення (підписана 1935р. в Буенос-Айресі і переглянута у 1937р. в Ріо-де-Жанейро), яка закріпила чинний принцип між латиноамериканськими державами заборони передачі недостовірної інформації та програм, метою яких є порушення дружніх відносин між країнами, образливих для національних почуттів, а також протиправних для підтримання миру і стабільності, суверенітету та цілісності держав.

В післявоєнний період (1945р.) питання обміну інформацією розглядалися на ГА ООН. Серед документів ГА ООН – Резолюція 110 „заходи проти пропаганди і розпалювання агресивних (насильницьких) воєн, в якій ООН засудила „будь-яку форму пропаганди, метою якої є створення або посилення загрози миру, порушення миру або акт агресії”. Одночасно Асамблея прийняла резолюцію 127 „Недостовірна або перекручена інформація”, в якій також містяться формулювання регламентуючого характеру щодо дій держав на міжнародній інформаційній арені і засуджується поширення інформації, яка підриває співробітництво і взаєморозуміння між народами.

Права людини на отримання або поширення інформації та ідеї усно, письмово та іншими способами було зафіксовано у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966р. Там передбачені і обмеження на використання цього права, зумовлені необхідністю охорони прав інших осіб, захисту національної безпеки, суспільного порядку, здоров’я або моральності населення (ст.19)

Ідея про розвиток міжнародного інформаційного права.

Ідея про розвиток міжнародного інформаційного права втілилась у низку інших документів ООН, серед яких:

1. Декларація про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги та взаєморозуміння між народами 1965р. Декларація підкреслює важливу роль ЗМІ у справі „поширення серед молоді ідеалів миру, гуманізму, свободи і міжнародної солідарності, а також всіх інших ідеалів, що сприяють зближенню народів”, ознайомлення молоді з роллю ООН як інструмента збереження і підтримання миру, а також сприяння міжнародному взаєморозумінню і співробітництву;

2. Декларація про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності і суверенітету 1965р., яка проголошує, що „всі держави повинні утримуватися від того, щоб організовувати, допомагати, створювати, фінансувати, заохочувати або сприяти збройній, підривній або терористичній діяльності, спрямованій на зміну устрою іншої держави”, і що „практика втручання в будь-якій формі не тільки є порушення духу і букви статуту ООН, але призводить до ситуації, що загрожує міжнародному миру і безпеці”;

3. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970р., в якій йдеться про таке: „Агресивна війна є злочином проти миру, який витікає з принципу відповідальності міжнародного права. Відповідно до принципів і цілей ООН держави повинні утримуватися від пропаганди агресивних воєн;

4. Декларація ООН про виховання народів в дусі миру 1978 р., яка закликає всі держави „припиняти пропаганду ненависті і упередженого ставлення до інших народів як такого, що суперечить принципам мирного співіснування і дружнього співробітництва. Вона закликає держави забезпечувати відповідність діяльності національних ЗМІ щодо поширення серед молоді ідеалів миру;

5. Декларація про неприпустимість інтервенції або втручання у внутрішні справи держав 1981р., яка закликає держави „утримуватися від будь-яких наклепницьких кампаній, образливої або ворожої пропаганди, а також проголошує „право і зобов’язання держав боротися в рамках своїх конституційних повноважень проти фальсифікованої або перекрученої інформації, яка може розглядатися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі, які завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружніх відносин між державами і націями.

Традиційна міжнародна безпека (тобто колективна) є визначеною системою міжнародних відносин держав з метою підтримання міжнародного миру і безпеки, що регламентується принципами і нормами статуту ООН. Ця колективна безпека охоплює: 1) основні принципи міжнародного права; 2) процедури мирного вирішення спорів; 3) колективні дії для попередження загрози миру; 4) повноваження ГА ООН та Ради Безпеки ООН з розгляду питань роззброєння та обмеження озброєнь. Практика ООН внаслідок трансформацій сучасного світу та досягнень нових технологій здійснюється шляхом розробки нових угод та рекомендацій з різних конкретних питань міжнародних відносин, зокрема питань міжнародної безпеки. Норми цих угод та рекомендацій складають вторинний відносно Статуту ООН конкретний шар міжнародного правопорядку, який базується на цілях і принципах Статуту ООН і є регулярною основою міжнародних відносин в галузі міжнародної безпеки. Стан договірних норм у системі колективної безпеки має різноманітний характер. Існують міжнародні договори, які мають імперативний характер, деякі принципи, прийняті у вигляді резолюцій, потребують кодифікації, щоб їх сучасний зміст набув зобов’язальної юридичної сили, окрім того виникають нові принципи міжнародного права, які не зафіксовані в Статуті ООН, і які потребують розробки і юридичного закріплення.

З проблем міжнародної інформаційної безпеки існують лише резолюції ГА ООН, які передбачають прийняття міжнародних договорів відповідного змісту. В інформаційній сфері необхідна кодифікація спеціальних принципів і норм, що склалися на основі Статуту ООН і досягнення нових угод, щоб впорядкувати і стабілізувати відносини держав, прогнозувати їх подальший розвиток, а також інших відносин, пов’язаних з проблемою інформаційної безпеки, зокрема політичних, соціальних, економічних, гуманітарних, екологічних тощо. У зв’язку зі значенням міжнародних договорів, які входять до системи міжнародної безпеки, особливий інтерес виникає з таких питань, як тривалість чинності договорів, можливість виходу з них, їх універсальність і забезпечення виконання.

Головним форумом для конкретної практики права міжнародної інформаційної безпеки є ООН – універсальна міжнародна організація з безпеки і співробітництва держав, яка відповідно до статуту є центром для узгоджених дій всіх націй у досягненні своїх цілей. Практично діяльність ООН охоплює всі сфери міжнародної безпеки: військову, політичну, економічну, гуманітарну, екологічну, інформаційну тощо. В резолюції 42/93 від 7.12.1987р. ГА ООН відзначила, що з часу прийняття статуту ООН у світі відбулися значні трансформації, зумовлені процесами політичної, економічної та технологічної глобалізації, зросла взаємозалежність держав та їх зацікавленість у підтриманні сталого миру і безпеки, що зумовлює необхідність спільних зусиль всіх акторів міжнародних відносин у сфері безпеки, мирного врегулювання конфліктів та кризових ситуацій, захисту прав людини і основних свобод. ГА ООН у Резолюції 44/21 від 15.11.1989р. закликала всі держави примножувати їх практичні зусилля в усіх напрямах забезпечення міжнародної безпеки, підтвердила дієвість і значення статуту ООН, необхідність дотримання основних його принципів, висловилась за співробітництво в рамках Організації та її основних структур (спеціалізованих установ) з метою знайти багатогранні підходи до зміцнення принципів і систем міжнародної безпеки на основі нормативних документів ООН. Міжнародна правова практика свідчить, що міжнародні угоди проходять тривалий шлях через ухвалення резолюцій і декларацій, але саме угоди є основою правового регулювання міжнародних відносин у сфері безпеки, зокрема міжнародної інформаційної безпеки