Розвиток освіти та писемності в Київській Русі

Згадки про «письмена» слов'ян та русів є в різних джерелах. Поява писемності — важливий рубіж у розвитку культури кожного народу. Культура Київської Русі виникла на грунті народної культури східних слов'ян, але разом з тим це була культура нової формації — середньовічного феодального суспільства, яка формувалась відповідно до політичних, релігійних, художніх і правових поглядів і потреб соціальної верхівки. Безперечно, нові суспільні норми і вимоги стали важливим чинником, що сприяв прогресу всієї культури. До нових явищ слід віднести і розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. Чорноризець Храбр писав, що слов'яни раніше «не имеху книгъ, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху, погани суще, крьстивше же ся, римскими и гръчьскими письмены нуждахуся словенскоу речь безъ устроения... и тако бешу много лъта». Пізніше слов'яни отримали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Більшість дослідників схиляється до думки, що це була глаголиця. Кирилиця, як вважали І.І. Срезневський і С. Георгієв, виникла на базі грецького уставу

VI — VIII ст., доповненого слов'янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець IX ст.) і на Русі (X ст.).

На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністю свідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письмены», а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.

Підтвердженням реальності «руських письмен» можуть бути договори Русі з греками, один із екземплярів яких призначався для Русі і був написаний слов'янською мовою. Договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом «гороухща» або «горо ушна». На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини — гірчиці або гірчичного масла. [3]

Особливий інтерес становить так звана «Софійська азбука», виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення знахідки — перед нами невдала спроба відтворити кириличний алфавіт, до якого схиляються деякі вчені, — не може вважатися обґрунтованим. Хоча накреслення букв аналогічні кирилиці, але це не кириличний алфавіт, який складається із 43 літер. Не може він вважатись і азбукою із 38 букв, про яку говорить Чорноризець Храбр. Згідно з С.О. Висоцьким, «Софійська азбука» відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Після введення візантійського православ'я, яке стало «культурою» новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

Названі твори — не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні прясла, керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мстиславля корчага», «Давидова чара», «Гюргева», «Гаврило», «Молодило», «Янъка вдала пряслень Жирць» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «гороухща»; утримують побажання — «Благодатнеша плона корчага сия»; називають ім'я майстрів — «Максим», «Людота», «Костантин». [1]

Розкопки Новгорода, інших міст Північної та Північно-Східної Русі (Псков, Стара Ладога, Стара Руса, Твер, Смоленськ) виявляють так звані берестяні грамоти, які датуються переважно XII — ХШ і наступними століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов'язань. Це духівниці на випадок смерті, повідомлення про урожай тощо. Як свідчить аналіз берестяних грамот Новгорода (де їх знайдено вже близько 700), писемність відігравала помітну роль у житті не лише заможних, а й рядових міщан.

Виникає слушне запитання — чи мав феномен берестяних грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорять знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиною цього є погана збереженість органічних решток в культурних шарах давньоруських міст території України.

Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Південній Русі є написи XI — XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С.О.Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього; заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть «царя нашого» Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників — великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха, князя переяславського, і Олега Святославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного Бояна, про якого згадує «Слово о полку Ігоревім». Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — «господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением», очевидно, пов'язаний з ігуменом Печерського і Кловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.

Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого оточення князя. «Учение книжное» — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами1.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість минулих літ» повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанню, такаж ремеслам, пению, швению и иньщ полезным знанням». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янька въдала пряслень Жирцъ,». Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръ землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському патерику».

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни.

закоріненість М.М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 — 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.[5]

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов'янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.

Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акіра Премудрого» та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу.

У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів.

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.