Петро Ніщинський

(1832-1896)

Творчість Петра Івановича Ніщинського відома широкому загалу любителів мистецтва насамперед завдяки «Вечорницям »(1895р.), вставній обрядовій дії до найбільш популярного сценічного твору Тараса Шевченка «Назар Стодоля». У період, коли український театр під тиском царської цензури постійно перебував під загрозою, коли рядом царських указів (Емським та Валуєвським) була заборонена видавнича, освітня та мистецька діяльність українською мовою, поява «Вечорниць» стала подією не лише мистецького, але й громадського життя.

Доля Петра Ніщинського склалася досить трагічно, це ще один «загублений талант» у нашій мистецькій спадщині, що через несприятливі обставини не зміг розкритись у повну міру своїх можливостей.

Він народився 21 вересня 1832 р. у селі Неменці Київської губернії (сьогодні - Вінницька область) у родині вбогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові - п’ять). Тоді мати, щоби мати змогу вивести хоч якось дітей «в люди», спродала все й подалася до Києва, де влаштувалася прати й прибирати. Та синів своїх все ж віддала навчатись у Києво-Софііївське духовне училище. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після перших років отримав таку характеристику вчителів: «Поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних». Крім того, наділений прекрасним голосом, він майже одразу став співати в училищному, а потім - і у великому семінарському хорі.

На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу ієромонах Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 р. він отримав призначення від Синоду настоятелем посольської церкви в Афінах, то взяв з собою і вісімнадцятирічного Петра. Так П. Ніщинський опинився в Греції, а пізніше, в зв’язку з посольськими обов’язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 р. П. Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, проте не менше, аніж богослов’ям, захоплюється поезією та музикою, навіть вчиться грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилося написанням магістерської праці та незворотним рішенням: обрати не духовну, а світську педагогічну кар’єру, незважаючи на умовляння Антоніна, на той час вже архімандрита.

У 1857 р. молодий вчений повертається в Петербург та отримує місце викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме тут, як не дивно, зростає інтерес П. Ніщинського до української культури; спілкування з відомими українськими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Т. Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М.Костомарова, першого українського історика. Проте перебування в Петербурзі виявилос я занадто складним матеріально, на скромну платню учителя Ніщинський не зміг утримувати цілу родину (ще перебуваючи в Афінах він одружився), тож мусив повертатися до Афін. Проте й там йому не вдалося затриматися надовго.У 1860 р. родина опиняється в Одесі.

Одеський десятилітній період виявився і плідним і водночас неймовірно важким для П. Ніщинського. З одного боку, він не мав змоги знайти постійної роботи впродовж п’яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім’я жила в постійних злиднях. З другого ж, незважаючи на ці скрутні обставини, він надзвичайно активно працює і як вчений-філолог (за спеціальністю - грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і як музикант.

Особливо важливою в його житті стала зустріч з актором і драматургом М.Кропивницьким, який на початку 70-х рр. ХІХ ст. виступав в Одесі в Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького «Невольник» (інсценізація Шевченкового «Сліпого») написав композитор спочатку свій славнозвісний хор «Закувала та сива зозуля». Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Характерно, що розпочинає він свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Один із перших і кращих своїх творів – обробку історичної пісні про Байду, П. Ніщинський присвятив М. Лисенку, а надалі деякі свої друковані твори підписуватиме псевдонімом «Петро Байда».

Великі надії покладав Ніщинський на переїзд до Києва, де сподівавсяпрацювативикладачем грецької та латинської мови, тим більше, що такі можливості раз у раз виникали. Проте упередженість до педагогів – українців за походженням, привела до того, що П. Ніщинському остаточно відмовляють в отриманні державної посади не лише в Києві, а навіть в Одесі. У відчаї він покидає Одесу і переїжджає в 1875 р. у маленьке провінційне містечко Ананьєв неподалік від Єлисаветграда (нині - Кіровоград), де йому вдалось отримати місце викладача державної жіночої гімназії з непоганою платнею. У цій провінції приваблювала його також і перспектива співпраці з акторами “т еатру корифеїв ”, що розташовувався в Єлисаветграді (адже неподалік знаходився хутір «Надія», де була їх рідна оселя).

В Ананьєві були написані кращі твори композитора - солоспіви «Порада», «Нудьга», тут же вперше вдалося здійснити постановку «Вечорниць», вставної музичної дії до драми «Назар Стодоля» Тараса Шевченка.

В Ананьєві пройшло сім років життя П. Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, тож припиняє існування і Єлисаветградський театр. Єдина розрада, яка залишається композитору, – творчість та перекладацька діяльність. П. Ніщинський перший в українській літературі здійснив переклад шедеврів античної літератури – "Іліаду" та «Одісею» Гомера, «Антігону» та «Царя Едіпа» Софокла – українською мовою, й одночасно переклав грецькою «Слово о полку Ігоревім».

У 1882 р. він знову повертається до Одеси й отримує врешті посаду викладача Другої одеської гімназії. Це повернення співпало з деяким послабленням переслідувань української культури та мови, то ж Ніщинському вдається опублікувати свій переклад «Антігони» Софокла. Переклад відіграв важливу роль у духовному житті нації, але особливо захоплено був сприйнятий у Галичині. У 1884 р. П. Ніщинський короткий час перебував у Західній Україні й був приємно вражений несподіванкою, коли під час в однієї із зустрічей йому подякував за цей знаменитий переклад античної поеми… молодий селянин. Тут же почув він мелодію народної пісні, “Панщина” котру пізніше записав і зробив обробку.

Талановитий педагог і перекладач, активний громадський діяч, П. Ніщинський часто ставав «сіллю в оці» недалеким і ворожим до всього українського царським чиновнкам - керівникам освіти. Так сталось і в черговий раз: після того, як П. Ніщинський здійснив переклад усієї «Одісеї» (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку, а його самого переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та вже хворий, він тяжко переживає це приниження. Лише через два роки йому вдалосяповернутися назад доОдесий доживати в скруті там свої останні дні.

Помер Ніщинський 4 березня 1896 р. у с. Ворошилівка на Поділлі, де він гостював у своєї дочки.