Михайло Вербицький

(1815 - 1870)

Творчість засновника «перемишльської школи», першого найвидатнішого представника західноукраїнської професійної музики, автора музики до національного гімну «Ще не вмерла Україна» на сл. Павла Чубинського довгі роки замовчувалась. Основною причиною цього був його сан священика, а ще більше – "націоналістичний" гімн, якого не могли йому простити радянські ідеологи. Саме через це довгі роки його твори не звучали з концертної естради. Насправді ж його роль у історії української музики значно більша, він заслуговує на почесне місце в галереї видатних діячів нашої Вітчизни. Адже саме Вербицький після смерті Бортнянського підхопив естафету професійної творчості, в той час, коли на Східній Україні, аж до появи Миколи Лисенка, музична культура обмежувалась здебільшого домашнім музикуванням і аматорськими спробами композиції. Разом з поетами «Руської трійці» Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, поетом і художником Миколою Устияновичем, діячами театру «Руської бесіди»М.Вербицький найбільше прислужився в ХІХ ст. для піднесення української національної духовності в Галичині.

Михайло Вербицький походить з Перемишльщини, він народився в

с. Яворник 24 березня 1815 р., де його батько на той час мав парохію[54]. Коли майбутньому композиторові виповнилось лише десять років, батько помер, а мати, вийшовши вдруге заміж, не надто переймалася сиротами - Михайлом і Володиславом, дітьми від першого шлюбу. Ними опікувався далекий родич матері, єпископ Іоанн Снігупський, у ті роки одна з найшановніших і найзначніших постатей в Галичині, за чиєю ініціативою була заснована хорова школа в Перемишлі (1828 р.).

Саме в цій школі й здобували освіту брати Вербицькі. Дбаючи про культурне піднесення свого народу, Снігурський запросив до викладання в школі професійних іноземних викладачів, серед них найздібнішим був чех Алоїз Нанке, котрий так перейнявся духом української музики й греко-католицької літургії, що навіть і сам компонував у цьому стилі духовні твори. Саме від Нанке отримав М. Вербицький глибокі знання в музичній теорії та композиції, а також опанував мистецтво хорового співу.

Крім того, старші учні дяко-учительської школи почули якось один з концертів Д. Бортнянського та так захопилися цією чудовою музикою, що аж з далекого Петербурга виписали ноти всіх його виданих духовних творів. Відтоді музика Д. Бортнянського звучала у виконанні хору в будніх та святкових Літургіях, на показових концертах. Істотного впливу хорового стилю Д. Бортнянського зазнали майже всі галицькі композитори ХІХ сторіччя, а найбільше власне М. Вербицький. На схилі життя він так згадував про перші роки свого навчання: «… школа стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, і, здавалося, що в Європі, крім трьох відомих категорій музики: німецької, італійської та французької, існує ще четверта категорія - українська»[55].

Значення хорової школи для розвитку музичної культури в Галичині було настільки великим, що згодом і М. Вербицького, і його наступників І.Лаврівського та В.Матюка - музикозн авці об’єднали в спільну «перемишльську школу».

З 1834 р. композитор навчався у Львівській духовній семінарії, котра була одним із найвидатніших культурних і освітніх українських центрів. Незадовго до М. Вербицького в стінах семінарії перебував М.Шашкевич, тут зародився задум «Русалки Дністрової». М. Вербицький і тут стає в числі найбільш діяльних «прогресистів», отже, неминуче наражається на конфлікти з керівництвом семінарії. Після однієї такої сутички в 1837 р. його відраховують із семінарії. Ще двічі він повертатиметься до семінарії, аж поки врешті 1850 р. він отримає сан священика.

На роки навчання припадають періоди «блукання» композитора, непевні, складні матеріально, коли він вимушений задовольнятися то приватними лекціями, то викладанням співу в різних інституціях Львова. Довше затримується на посаді урядовця Перемишльської консисторії[56]. Час перебування в Перемишлі був для нього важливим, оскільки він, прагнучи поглибити свою музичну освіту, бере приватні лекції ще у одного чеського музиканта - органіста католицької кафедри Франці Лоренца.

На ці роки припадають і перші значніші композиторські спроби М. Вербицького, пов’язаними, насамперед, з найважливішими напрямками його художніх інтересів - церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до театру. Окрім того, ще в роки навчання в семінарії він захопився грою на гітарі, що саме в середині ХІХ ст. увійшла в музичний побут галичан. Спочатку, заохочений навчанням у Лоренца, він створює дві католицькі меси (згодом загублені), а потім і греко-католицькі літургійні твори - «Ангел вопіяше», «Єдин Свят», «Алілуйя» та інші. До цього часу відноситься також і повна Літургія для чоловічого хору, яку в 60-х роках сам автор переробив для мішаного хору. Особливою популярністю серед світських творів користується «Тост до Русі», хор, в якому патріотичні почуття висловлені в життєрадісному характері застольної пісні. Театральні вистави, так звані «співогри», наприкінці 40-х років тільки-но почали входити в моду серед русинів-українців[57], і здебільшого були перероблені з польських чи німецьких п’єс та пристосовані до українських сюжетів. М. Вербицький створює музику до шести таких п’єс, зокрема до переробленого «Москаля-чарівника» І.Котляревського (у М. Вербицького - «Жовнір-чарівник»), до «Верховинців» польського драматурга В.Коженьовського, де вперше прозвучали пісні «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття- опришки» та деякі інші, що й нині відомі, часто навіть в обробці інших композиторів, а то й просто побутують, як народні, без згадки про їх автора.

Потім наступає значна перерва в його заняттях музикою. Від 1850 р., коли його висвячено на священика, аж до 1862 р. він майже не звертався до творчості. Причиною такого тривалого мовчання були не дуже сприятливі для творчості обставини. Спочатку довелося йому переїжджати з однієї сільської парохії в іншу, аж поки в 1856 р. не оселився він в с.Млини на Яворівщині, де й перебував до смерті.

Час творчої кризи минає в 1862 р., а важливим чинником його повернення на музичну ниву стало заснування театру «Руської бесіди»(1864) і можливість постановки своїх п’єс, як тих давніших, так і нових. Вже в 1864 р. товариство «Руська бесіда» оголосила конкурс на кращі українські п’єси, і перше місце на ньому займає саме співогра М. Вербицького на текст Івана Гушалевича «Підгіряни», в котрій зображувались сцени з життя прикарпатських селян. Згодом ця співогра здобула надзвичайну популярність: її ставили на сценах не лише всіх українських театрів, але навіть у Петербурзі та Варшаві. І критики, і аматори відзначали особливу красу мелодій М. Вербицького, які становили найбільшу вартість цієї, в літературному відношенні більш ніж посередньої, п’єси. Визнання вельми позитивно вплинуло на творче піднесення композитора, протягом 1865 - 66 рр. він написав аж десять музичних п’єс, серед них особливо схвально відгукувалас я критика про співогри «Не до любові» та «Школяр на мандрівці». Театральна музика стала поштовхом до інтенсивної праці й в інших жанрах.

Саме останні твори М. Вербицького, в тому числі світські й релігійні хори, оркестрові увертюри, стали вершиною його доробку. Серед усіх його творів особливої уваги заслуговують дві великі хорові композиції – хоровий цикл «Жовнір» на вірші І.Гушалевича та перше музичне втілення безсмертного «Заповіту» Т.Шевченка.

Вельми цікавою є сама історія написання в 1864 році пісні "Ще невмерла Україна" й подальшого побутування та утвердження в якості національного гімну. В цьому сенсі вона пройшла складній шлях. Привертає увагу той факт, що довгий час у Галичині не знали, що автором тексту є Павло Чубинський, а приписували його авторство не кому іншому, як самому Тарасові Шевченку. Так, мабуть, вважав і сам М. Вербицький. Це припущення опосередковано підтверджується й тим, що ще перші виконання твору приурочені були до шевченківських днів, звучали в шевченківських концертах, отже, пов’язувалися з поетичною музою Кобзаря[58]. Існує ще одна версія написання твору – спочатку як сольної пісні в супроводі гітари[59], потім в пресі з’являється повідомлення, що хорова пісня "Ще не згибло Запороже" прикрасила другорядну п’єсу польського драматурга Кароля Гейнча в постановці театру "Руська бесіда" й увійшла до неї, як вставний номер[60]. Отже, цей хор (а водночас – пісня) побутував довгий час у різних в аріантах і так ствердився в західноукраїнському середовищі. Наприкінці ХІХ ст. " Вже не вмерла Україна" сприймалася тут як національний гімн і виконувалась у цій ролі в численних концертах.

В останні роки життя композитор активно займається також громадською та педагогічною діяльністю, пише статті. Серед його нечисленних учнів варто згадати Віктора Матюка, котрий продовжив традиції перемишльської школи та Порфирія Бажанського, культурного діяча, композитора, критика.

Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 р. у с. Млини від тяжкої недуги - раку язика, проживши всього 55 років. Його спадщина, різноманітна за жанрами й яскрава за образами, заклала підвалини професійної музики на Західній Україні. В останні роки після здобуття Україною незалежності ювілеї композитора урочисто святкуються на державному рівні.

«ЗАПОВІТ»

Останній твір М. Вербицького, в якому він вперше серед західноукраїнських композиторів звертається до шедевра Т. Шевченка, написаний з особливою увагою до поетичного тексту. Композитор прагне передати кожен, навіть найдрібніший, відтінок шевченкового слова, а водночас вагомість загального образу. Це зумовило розгорнуту, масштабну форму твору, використання багатих і розмаїтих виразових засобів.

Цікава історія першого виконання твору. Він прозвучав на святкуванні ювілею поета у Львові в 1868 р., і в той самий вечір поруч із знаменитим зрілим майстром М. Вербицьким свій перший твір до тієї ж самої поезії – "Заповіту" – представив молодий мистець Микола Лисенко, який перебував у Львові проїздом, повертаючись з канікул до Лейпцига на науку. Так символічно зустрілись два видатні митці різних поколінь, і розпочалася в українській музиці шевченкіана, що сьогодні налічує декілька сот творів у різних жанрах.

«Заповіт» Вербицького – це кантата-поема для мішаного хору та хору хлопчиків, соліста-баритона та великого симфонічного оркестру. Вона містить три основні «куплети», звертаючись тим самим до типової форми української пісні. Проте жоден із куплетів не повторюється буквально, відповідно до змісту композитор змінює основну мелодію, надає їй нових образних відтінків. Також кожен із «учасників» цього монументального твору отримує свою особливу «роль». Так всі фрази зі словами «я», «мене» доручаються солісту, котрий ніби веде мову від автора. Два хори з різним тембром, барвою звучання доповнюють один одного й створюють той самий «антифонний» ефект, відомий ще за духовними концертами Д. Бортнянського. Поруч з тим композитор збагачує кантату ефектами театральної музики, в ній можна помітити риси оперної сцени. Деякі фрази хору та, особливо соліста привертають увагу не тільки наспівністю, яскравою методичністю, скільки навпаки, драматичним, майже декламаційним виразом таким чином і цим ще повніше передають глибину та драматичність змісту шевченкової поезії.

Пануючий в ХІХ ст. стиль романтизму сприяв піднесеності, відвертій драматичності музичної мови, певним зображувальним прийомам оркестру (наприклад, на словах «як реве ревучий» в оркестрі майже буквально передається рух бурхливих хвиль, слова «Кайдани порвіте» ілюструються мелодією, котра ніби "розривається" на окремі фрази). На противагу до знаменитої пісні «Заповіт», створеної полтавським вчителем, композитором-аматором Г.Гладким, написаній в дусі українських ліричних пісень, «Заповіт» М. Вербицького вражає глибоким драматизмом почуттів, багатою палітрою використаних виразових засобів, професіоналізмом музичної мови.

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТРІАЛУ:

1. До якої західноукраїнської композиторської школи ХІХ ст. належить Михайло Вербицький? Через що її так називають?

2. Ким з українських композиторів попередньої доби особливо захоплювався М. Вербицький, зазнав його впливу і чому?

3. Які духовні й світські жанри були провідними в творчості М. Вербицького?

4. Яка з музичних вистав М.Вербицького з а п’єсою І.Гушалевича отримала премію на конкурсі театру «Руської бесіди» і які відгуки вона мала?

5. Яка історія створення і першого виконання кантати «Заповіт»?

6. Чому «Заповіт» можна назвати кантатою-поемою?