Тема: Практичний досвід міжнародного менеджменту

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

Вступ

1. Особливості менеджменту в економічно розвинутих країнах. Північноамериканська модель.

2. Особливості німецької, шведської, фінської, французької систем менеджменту.

3. Особливості японської системи менеджменту.

Висновки

Вступ

Будь-яка діяльність, у тому числі управлінська, повинна бути спрямована на отримання конкретних результатів. Основними завданнями управлінців усіх рівнів є розроблення дієвих способів та прийомів впливу на працівників, вибір найоптимальніших управлінських важелів та створення механізмів впровадження в життя.

1. Особливості менеджменту в економічно розвинутих країнах

Менеджмент як діяльність зародився у Сполучених Штатах Америки в останній чверті XIX ст. На той час це була єдина країна, де підприємницька діяльність людини не залежала від її походження, національності, стану чи віросповідання. Мільйони емігрантів з Європи створили величезний ринок робочої сили, на якому працелюбна лю­дина могла досягти значного успіху. Уряд США матеріаль­но підтримував одержання освіти, що сприяло збільшенню кількості людей, інтелектуально здатних працювати на різ­них ділянках у бізнесі, включаючи управління. Виявило­ся, що кращих результатів досягали ті, хто генерував нові ідеї, в тому числі у сфері управління організаціями. Вони і сформували практичні засади менеджменту. Дещо пізніше аналогічні процеси розпочалися в країнах Європи.

Формування світової практики менеджменту відбува­лося передусім під впливом практики управління корпора­ціями США. Це було наслідком того, що менеджмент заро­дився саме тут, не менш відчутно позначилося і провідне економічне становище США в сучасному світі. Нині у біль­шості країн відбувається процес творчого осмислення та адаптації американського менеджменту до національних особливостей, на цій основі виникають регіонально-національні моделі менеджменту.

Північноамериканська модель менеджменту

Розвиток американського менеджменту свідчить про значні якісні зміни методів, форм і засобів організації спі­льної праці людей і впливу на них. їх ілюструє запропо­нована групою консультативної фірми «Мак-Кінзі» мо­дель «78» (рис. 1.8). Будь-яка американська компанія протягом XX ст.. змінювала власну організацію й управ­ління в наведеній послідовності.

Організаційні структури управління фірмами більш ніж за 100 років існування пережили відчутні модифікації. Пер­ша відбулася у 20-ті роки XX ст. внаслідок відокремлення управління від власності на капітал, що знаменувало револю­ційні зміни в практиці управління виробничо-господарською діяльністю. Наступна модифікація була пов'язана з формуванням організацій командно-контрольного типу із сконцентрованим у верхньому ешелоні фірми централізованим штабним управлінським апаратом.

Основою організаційної структури американської кор­порації в 50—70-ті роки XX ст. стало децентралізоване управління виробничим процесом, за якого на верхньому рівні керівництва вирішували проблеми загальної політи­ки (маркетингової, фінансової, технічної і т. п.), вибору стратегії управління, формулювали принципи кадрової по­літики фірми і т. п., на нижньому функціонували відносно самостійні виробничі підрозділи. їхніми завданнями була реалізація політики, розробленої вищим ешелоном керів­ництва, підвищення ефективності своєї діяльності, в тому числі шляхом власних науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) і т. п.

У 80-ті роки XX ст. виявилися недоліки традиційних лінійно-функціональних організаційних структур. Найгострішими були проблеми розподілу повноважень і відпові­дальності в науково-технічній і дослідницькій роботі. Ви­користання розробок центральних науково-дослідних служб нерідко спричиняло значну перебудову виробництва у струк­турних підрозділах, тоді як розробки децентралізованих підрозділів НДДКР впроваджували без суттєвої шкоди для реалізації поточних виробничо-збутових програм. Крім то­го, інтенсивна інноваційна діяльність суперечила орієнтації на оперативні економічні показники, що зумовило не­гативну реакцію багатьох менеджерів, які відповідали за поточне виробництво. Це спонукало корпорації до пошуку ефективніших організаційних структур — гнучких, ціле­спрямованих, різноманітних.

Тому корпорації США наприкінці 80-х років XX ст. з метою вдосконалення організаційних структур управління розпочали перехід від командно-контрольної організації до децентралізованого управління шляхом організації само­врядних управлінських підрозділів на виробництві, що передусім було зумовлено динамічністю американського ринку, який вимагав високої диверсифікації виробницт­ва. Це позначилося на структурі управління компаній: були створені спеціалізовані виробничі підрозділи чи їх групи із різних видів продукції і сфер діяльності. Запро­вадження так званих «плоских структур» зумовило скоро­чення або ліквідацію окремих підрозділів функціональних служб при штаб-квартирах корпорацій. Відповідні функції передавали низовим ланкам, що сприяло розширенню їх участі у визначенні політики корпорацій. Змінювалися не просто структури управління, а система управління кор­пораціями. Більшість великих компаній США перейшла до мультидивізіональних (лат. multum— багато) струк­тур — складних, горизонтально розгорнутих структур управління, елементами яких є спеціалізовані у межах кор­порації за окремими продуктами виробничі структурні під­розділи з автономним управлінням.

Ці зміни зумовлені новою роллю людини у виробництві й управлінні. Попередні методи американського менеджме­нту, сформовані під впливом тейлоризму, ґрунтувалися на поділі виробничого процесу на окремі завдання, виконання яких залежало від уміння працівників. За комп'ютеризо­ваного виробництва ці методи вичерпали себе. Наприкінці 60-х років XX ст. у США зросла роль інтелектуальної частки робочої сили і, відповідно, знизилося значення фі­зичної.

З нагромадженням у фірмах професійно-кваліфікацій­ного потенціалу нової формації перед менеджментом поста­ла потреба активізації людського чинника, тобто свідомого і ефективного застосування нагромаджених знань, умінь, досвіду, поєднаних з природними якостями — прагненням до пізнання, аналітичним мисленням, творчою діяльністю. Людський чинник, визнаний головною продуктивною силою суспільства, є основою концепцій удосконалення систем і методів управління в американському менеджменті. Знання, уміння, трудові навички, ініціатива, заповзятливість персо­налу фірми — це важливіші стратегічні ресурси, ніж фінан­совий чи виробничий капітал. Тому для більшості корпора­цій основним завданням було подолання розбіжності між розвитком інноваційних стратегій, нових організаційних струк­тур і способами управління людськими ресурсами.

Особливу роль у використанні людського потенціалу відіграють кадрові служби корпорацій — спеціалізовані підрозділи фірм, оснащені сучасною технікою, де працю­ють компетентні працівники, які володіють специфічним методичним інструментарієм для вирішення соціальних проблем виробництва. Основним змістом діяльності кад­рових служб фірм стало забезпечення виробництва висо­коякісною робочою силою шляхом поповнення, плануван­ня, відбору і найму, вивільнення, аналізу плинності і т. д. Важливе завдання цих служб — розвиток потенціалу пра­цюючих: профорієнтація і перепідготовка, атестація та оцінювання рівня кваліфікації, організація службового просування. Органічні їх функції — вдосконалення орга­нізації і стимулювання праці, забезпечення дотримання техніки безпеки, соціальних виплат. Ці служби беруть участь у переговорах із профспілками при укладанні ко­лективних договорів, у розгляді скарг та претензій, у конт­ролі за дисципліною і т. п.

Великі корпорації з децентралізованою (дивізіональною) структурою управління кадрову роботу розподіляють між головною кадровою службою при штаб-квартирі корпора­ції і кадровими службами виробничих підрозділів. Головна служба координує діяльність відділень, здійснює єдину на­уково-технічну, а отже і кадрову політику, добір лінійних менеджерів, здатних очолити відділення. Фахівці головної кадрової служби визначають кадрову політику і стратегію корпорації, консультують служби відділень щодо атестації працівників, добору керівників, трудового законодавства і т. д. Оскільки виробничий підрозділ як основна госпо­дарська ланка є самостійним у фінансово-виробничому від­ношенні, його кадрова служба планує кількість і структу­ру працівників, займається добором, оцінкою і атестацією, вирішує всі інші питання, безпосередньо пов'язані з орга­нізацією виробничо-господарських процесів.

Кардинальні зміни в управлінні персоналом американ­ських корпорацій зумовлені новою роллю людських ресурсів у виробництві. Більшість процвітаючих фірм послідовно впро­ваджує принцип «продуктивність від людини». Відповідно до нього вітають успіхи кожного працівника, щоб він міг з гордістю заявити: «Я зробив це сам».

Сучасний американський кадровий менеджмент потре­бує специфічних форм і методів роботи. Одним із найваж­ливіших його інструментів є атестація працівників з метою зіставлення фактичного виконання ними робіт з норматив­ними критеріями їх трудових функцій. Атестація тісно по­в'язана з відбором персоналу, перепідготовкою, службовим просуванням, організацією оплати праці. Від результатів атес­тації працівника залежить його становище, матеріальна за­безпеченість, задоволеність роботою і т. п. Як правило, ро­бітників і молодших службовців атестують через кожні шість місяців, спеціалістів і молодших лінійних керівників — що­річно. Методи оцінювання та атестації диференційовані для конкретних категорій працівників.

Важливим аспектом роботи з кадрами є вдосконалення формальних та встановлення неформальних стосунків між співробітниками у межах технологічного ланцюжка «проектування — реалізація виробу». Такі стосунки слугують основою пошуку нових, нетрадиційних рішень,
які дають найбільший ефект.

Особливе значення має вдосконалення організації та стимулювання праці. Нинішня організаційна структура підприємств передбачає відсутність вертикальних управ­лінських ланок, розширення кола осіб, відповідальних за виконання виробничих завдань, переміщення повноважень менеджерів низового і середнього рівнів до рівня робочо­го місця. Логічне продовження такої перебудови — відмова від організування праці, що відповідала потребам конвеєр­ного виробництва (фрагментизації робочих завдань, вузь­кої спеціалізації працівників). Основною стає така форма ор­ганізування праці, як робочі групи, бригади, наділені пев­ною виробничою самостійністю. Нині у напівавтономних виробничих бригадах працює до 50% робітників.

Бригадна праця, як і горизонтальні структури на під­приємстві, є організаційною основою мотивації робітни­ків, що забезпечується передусім гнучким матеріальним стимулюванням особистих здібностей і досягнень у праці й передбачає, крім зарплати, різні доплати і премії (за оволодіння новими професіями, раціоналізаторські про­позиції і т. п.). До них слід приплюсувати доходи від участі в прибутках і в акціонерному капіталі компанії, _ що сприяють взаємозв'язку доходів працівників і ціннос­тей, які вони створюють. Основне положення нової філо­софії управління — мотивування працівників залученням їх до управлінської діяльності, що радикально вирішує проблему відчуження. Внаслідок децентралізації рішень ро­бітників і службовців залучають до обговорення проблем удосконалення виробництва, розширюють сферу і зміст їх­ньої участі в управлінні. Децентралізація стає головним чин­ником добровільного й активного співробітництва персона­лу і адміністрації щодо спільного досягнення життєво важ­ливих цілей підприємства.

У практиці американського менеджменту набули поши­рення «супербригади» — бригади робітників, керівників ни­зового рівня, наділені повноваженнями щодо участі в управ­лінні компаніями. Вони мають право приймати оперативні рішення, замовляти матеріали, набирати працівників, брати участь у стратегічному плануванні. Такі бригади, будучи ефек­тивною формою участі робітників в управлінні виробництвом, примушують менеджерів ділитися владою. Розвиток автоном­них форм виробничої діяльності на засадах самоврядування зумовив виникнення внутріфірмового підприємництва, особ­ливо в інноваційній діяльності. Його суть — імітація рин­кових відносин між структурними підрозділами.

Усе це дає змогу сформувати на підприємствах відносини, за яких наймач (менеджер) і наймані працівники є партнера­ми. Людина, яка поділяє цілі й цінності своєї фірми, здатна сама знаходити шляхи їх вирішення і контролювати себе.

В американському менеджменті тривалий час пропагу­валися матеріальний успіх, рішучість, схильність до ризи­ку, індивідуалізм. Ідеалом корпоративного розвитку був одинокий, сильний, винахідливий герой, наприклад під­приємець Генрі Форд (1863—1947). Основа цього — особли­вість американського національного характеру — «роман­тичний практицизм». Людина самостійно обирає конкрет­ну практичну мету (наприклад, досягти досконалості в менеджерській діяльності), негайно приступає до справи, не заспокоюючись доти, доки не досягне поставленого завдання. В оцінці особистих якостей людини, її цілей і досягнень переважає індивідуалізм. Неможливо зійти на вершину корпоративного світу, не маючи здорового глузду і чітких, несхибних суджень про все на світі.

Такий образ американського менеджера є типовим і ни­ні. Однак переосмислюються цінності, засоби і форми впливу на працівників, пов'язані з технологічними, організаційни­ми, економічними і соціальними змінами, зумовленими нау­ково-технічним прогресом у виробництві, а лідерство набу­ває нових рис — ґрунтується на особистому прикладі керів­ника, відмові від адміністрування, переході до «м'якого» стилю керівництва, спрямованого на створення «управлін­ської автономії» окремих структурних одиниць і «природ­ну дифузію», поширення нових методів управління.

У сучасному американському менеджменті велику увагу приділяють культурі та розвитку організації. Кожна солідна фірма має свій особливий «дух», загальну атмосферу, Яка визначає етичні принципи, стиль відносин, девізи праці.

Нинішньому американському менеджменту притаманний перехід від стратегічного планування до стратегічного ме­неджменту. Стратегічний план тепер розглядають як пере­пону на шляху стратегічного мислення, оскільки він ро­бить організацію «заручницею» прийнятих нагорі рішень, позбавляє її інтелектуальної свободи, необхідної для роз­витку власної ініціативи. Стратегічне планування сприяє посиленню позицій бухгалтерів, тобто людей, які порівню­ють результати з поставленими цілями. Стратегічний ме­неджмент слугує виконавцям, тобто тим, хто виявляє іні­ціативу не тільки на етапі розумової роботи, а й на етапі практичних дій.

Складовими стратегічного менеджменту є:

—визначення корпоративної місії;

—конкретизація бачення корпорації і постановка цілей;

— формулювання і реалізація стратегії, спрямованої на досягнення цілей.

В умовах суперконкуренції, швидкого економічного і технологічного розвитку вирішального значення для розвитку великих фірм СИТА набуло правильне визначення головних орієнтирів і напрямів змін у господарській і науково-технічній політиці; вибір стратегії та відповідна концентрація ресурсів; удосконалення внутріфірмової системи організації й управління шляхом автономізації виробничих підрозділів; розвиток колективних засад управління; підвищення ролі людського чинника; застосування системи відносин, побудованих на відносинах лідерства, а не жорсткого адміністративного управління.

2. Особливості німецької, шведської, фінської, французької систем менеджменту

У кожній країні формується власна національна система менеджменту, яку використовують різні організації. Це зумовлено історичними особливостями розвитку нації, культурою, традиціями, суспільно-економічним устроєм держави, менталітетом населення, домінуючими релігіями, територіальним розміщенням тощо. Тому окремі елементи менеджменту, які є надзвичайно ефективні в одній країні, можуть виявитись зовсім непридатними для застосування в інших країнах.