Навчальна мета

Актуальність теми.

Подальше навчання, суспільне й кар’єрне зростання майбутнього медика, а також забезпечення високого професіоналізму та продуктивності його праці не можуть відбуватися без уміння переконувати партнерів (колег – на зборах, нарадах; пацієнтів та їхніх родичів – на прийомах), без володіння основами ораторського мистецтва.

Навчальна мета

Студент повинен знати:

• характерні ознаки усного та писемного ділового мовлення;
• види й особливості усного ділового мовлення;
• культуру публічного виступу, його різновиди
• особливості ведення ділової телефонної розмови;
• правила використання мобільних телефонів;
• закони риторики.

Студент повинен вміти:

• складати й виголошувати доповіді, промови тощо;
• вести ділову бесіду, прийом відвідувачів, телефонну розмову;
• виступати на нарадах, консиліумах, конференціях, застосовуючи особливості усного ділового мовлення.

Студент повинен опанувати такі практичні навички:

• ведення полеміки, діалогу, полілогу;
• публічного виступу на зборах, нарадах, конференціях;
• використання позамовних засобів залежно від ситуації спілкування;
• ділового спілкування телефоном.

Є два мистецтва, що можуть поставити людину

на найвищий щабель пошани:

одне – мистецтво полководця,

друге – мистецтво вправного оратора.

Цицерон

В усне мовлення можна вкласти ще тонший зміст, ніж у писемне.

Лабрюйер

Мова існує в двох формах – усній і писемній. Виникнення усного мовлення історично передувало появі писемного.

Обидві форми ми використовуємо в процесі спілкування. І усне мовлення, і писемне пов’язане з нашим мисленням. Між указаними двома формами існує взаємозв’язок. Він виявляється в тому, що, розвиваючи усне мовлення, ми готуємо основу для успішного розвитку писемного мовлення. І, навпаки, високий рівень розвитку писемного мовлення позитивно впливає на усне. Поряд з тим, кожна форма існування мови має свої особливості, свої закони вживання.

Усне слово – це насамперед слово живе, виразне. Усне мовлення відрізняється від писемного тим, що воно володіє більшим арсеналом засобів для передачі думок і почуттів. Воно майже завжди супроводжується інтонацією, мімікою, жестами.

Усне і писемне мовлення розраховане на слухача (читача). Проте усне мовлення завжди спрямоване на реальних слухачів. При цьому часу для обдумування висловлювань майже немає. Тому трапляються повторення окремих слів, словосполучень, частин речень, використовуються неповні речення, вставні слова тощо.

Слухачі, звичайно, мовчки сприймають мовлення того, хто говорить, реагуючи виразом обличчя, на якому можна прочитати запитання, зацікавленість, незгоду, навіть протест.

Отже, усна форма існування мови має свої особливості, зумовлені присутністю співрозмовника або слухача.

Писемне мовлення – це графічне мовлення, розраховане на зорове сприйняття. Тут завжди попередньо обдумуються кожна фраза, кожне слово, можна замінити невідомий вираз більш правильним і точним, закреслити уже написане чи написати новий текст, перечитати закінчену роботу і внести будь-які виправлення. Тому порядок слів відіграє велику роль: він уживається для логічного розвитку думки від відомого до нового та для чіткої побудови речення. Також важливим засобом, без якого важко, а інколи і неможливо зрозуміти зміст написаного, є розділові знаки, роль яких образно й точно визначив А.П.Чехов, стверджуючи, що вони служать нотами під час читання написаного. Адже більшість речень – складні, прості ж переважно поширені й ускладнені.

Отже, особливостями усного й писемного літературного мовлення є:

УСНЕ ПИСЕМНЕ

Усне ділове мовлення

Усне ділове мовлення, звичайно, поділяється на публічне і приватне (залежно від кількості співрозмовників і завдань спілкування).

Публічний виступ – це усне монологічне висловлення, метою якого є вплив на аудиторію.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва є 5 основних етапів:

1. Добір необхідного матеріалу, що характеризує зміст публічного виступу, визначення його теми й мети.

2. Складання плану, логічний розподіл зібраного матеріалу.

3. Редагування відповідно до норм і правил сучасної української літературної мови.

4. Запам’ятовування тексту.

5. Виголошення промови.

Власне виголошення публічного виступу складається з докомунікативного (визначення теми й мети виступу, оцінка аудиторії, добір необхідного матеріалу, підготовка тексту, репетиція виступу), комунікативного (виголошення промови, відповіді на запитання, ведення полеміки) і посткомунікативного (аналіз промови) підетапів.

Так, підготовка до будь-якого публічного виступу починається з визначення теми й мети. Тему визначає сам автор або ті, хто запрошують його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою, чіткою, лаконічною, такою, що відбиває зміст виступу та привертає увагу слухачів (напр., „До питання про походження медичної термінології”, „Стан охорони здоров’я: проблеми і перспективи”, „СНІД – глобальна проблема людства” тощо). Розробляючи порядок денний нарад, засідань, зборів, варто звертати увагу на формулювання тем доповідей і повідомлень.

Для ефективного впливу на аудиторію важливо оцінити її можливий склад, налаштуватися на своїх слухачів, з’ясувати їхній освітній рівень, напрям освіти (гуманітарна, технічна, медична), пізнавальні інтереси, стать, вік, зацікавленість темою та ставлення до промовця.

Завжди легше апелювати до однорідної (гомогенної) аудиторії – фахівці однієї галузі, студенти, люди однакових політичних поглядів тощо. Чим більш однорідною є аудиторія, тим більш передбачуваною є реакція на виступ чи промову.

Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає ґрунтовної теоретичної бази, нових поглядів, підходів до вирішення проблеми. У мовленні не можна допускати повторів, неоковиристих суджень, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

У неоднорідній (гетерогенній) аудиторії виголошувати промову значно важче. Якщо публіка різна за складом, треба намагатися адресувати який-небудь фрагмент кожній окремій групі.

Не зайвим буде дізнатися, де саме проходитиме виступ – у залі, кабінеті, чи є там кафедра, стіл, мікрофон. Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на доповідачеві, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено. Треба з’ясувати також, після яких промов планується ваш виступ, адже кожний наступний виступ повинен бути цікавішим за змістом і формою, ніж попередній.

Для того, щоб промова була змістовною, треба використовувати декілька джерел, які поділяються на такі групи:

1. Безпосередні – матеріали, здобуті автором з життя шляхом власних спостережень:

знання, практика;

особисті контакти, бесіди, інтерв’ю;

уява – уявне створення нових картин, образів, проектів на основі попереднього досвіду з елементами творчості.

2. Опосередковані:

офіційні документи;

наукова та науково-популярна література;

художня література;

статті газет і журналів;

передачі радіо й телебачення;

довідкова література: енциклопедії, словники;

результати соціологічних опитувань.

Матеріали публічних виступів можуть бути теоретичними і фактичними. Насиченість промови залежить від її жанру. Так, у звітній доповіді наводиться багато фактів, щоб довести думку й переконати слухачів. Матеріали виступу базуються на достовірних фактах, для цього перевіряється точність інформації, цифр, дат, цитат, імен.

Підготовка письмового тексту для усної доповіді має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, випрявляти, вона легше запам’ятовується й довше утримується в пам’яті. Писати треба на окремих аркушах, на одному боці. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез чи конспекту або розгорнутого плану виступу. Необхідно переконатися, що у разі потреби ви зможете швидко зорієнтуватися, зазирнувши у свої записи.

Існує три способи виголошення промови:

Читання тексту.

Відтворення по пам’яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на текст).

Вільна імпровізація (експромт).

Читають ті промови, від тексту яких не можна відступити:

дипломатичні;

урочисті;

доповіді та співдоповіді офіційного змісту.

Інші види переважно вимовляють з опорою на письмову основу. Досить поглянути на сторінку, щоб відновити хід викладу, знайти потрібну цифру, дату тощо. Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість доповідачеві впевнено спілкуватися зі слухачами. Проте у промовця не завжди є можливість попередньо підготувати текст. Іноді на нарадах, засіданнях, зборах, зустрічах доводиться виступати експромтом. Для цього потрібна мобілізація пам’яті, енергії, волі. Будь-яка імпровізація можлива на основі ґрунтовних знань, володіння матеріалом, риторичними навичками.

Після виступу оратор часто відповідає на запитання слухачів, полемізує з ними. Така форма спілкування вимагає від промовця швидкої реакції, доброзичливості, гострого розуму. Відповідь адресується не тільки опонентові, але і всім присутнім. Доповідач повинен переконатися, що правильно зрозумів запитання, відповідати лаконічно, чітко, не давати необґрунтованих чи сумнівних відповідей, мати довідковий матеріал для тих, хто хоче отримати більш точну відповідь на поставлені запитання.

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як: доповідь, промова, лекція, виступ, огляд, бесіда тощо.

Доповідь – одна з найбільш поширених форм публічних виступів.

Політична доповідь виголошується політичним діячем. Насичена багатим фактичним матеріалом, добре аргументована, цілеспрямована.

Звітна доповідь містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні й доречні цитати. Варто також укласти загальний план, усі положення та частини пов’язати в одну структурну систему викладу.

Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають рішення як програму дій на подальший період.

Ділова доповідь містить виклад певних питань з висновками та пропозиціями, призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлені з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, доповнень і виваженого рішення.

Промова – це усний агітаційний виступ на мітингах або масових зборах з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття і волю слухачів. Характеризується логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему і стосується суспільно значущої проблеми, що хвилює широкий загал. Це короткий, емоційний виступ, розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора – виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукаючи присутніх по-новому сприймати уже відомі факти й реалії.

Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, – дієвий чинник впливу на свідомість слухачів.

Основне завдання агітаційної промови – роз’яснити чи з’ясувати актуальні питання, пропагувати певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо. Торкаючись актуальних соціально-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити чи сформувати нові погляди.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, полемічністю й аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової чи агітаційної, ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням конкретної людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя й діяльності організації, установи, підприємства тощо. Якщо це підсумок діяльності, то до ювілейної промови у хронологічному порядку можна включати найважливіші етапи діяльності й досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвитку та всіляких гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя й діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повинні бути морально й етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та інших знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер. Виділяють навчально-програмові, настановчо-вступні, оглядові лекції.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.

Настановчо-вступні лекції мають на меті ввести слухача в коло питань певної дисціпліни, ознайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів з певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.

Лекція має традиційно чітку структуру – вступ, основна частина, висновки, – при цьому вимагає офіційності й академічності викладу.

Вступ – зачин до теми лекції, що включає актуальність і мету; мусить бути лаконічним, певною мірою інтригуючим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові треба докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

В основній частині повинно бути викладено, послідовно й логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв’язків кожної смислово-самостійної частини.

Висновки логічно випливають з усього змісту лекції: узагальнюють основне, займають близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий і настановчий елементи щодо виконання певних дій.

Лектор повинен бути готовий до запитань слухачів з теми виступу. Відповіді його мають бути коректними, виваженими й лаконічними.

Виступ не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

· виклад суті певного питання;

· акцентування на основному;

· висловлення свого ставлення й оцінки;

· підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);

· підкріплення своїх аргументів прикладами (посиланнями на джерела).

Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.

Огляд (міжнародний огляд) – це публічний виступ, у якому висвітлюються події за певний – порівняно невеликий – час. Такий виступ має інформаційно-коментаторський характер. Важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду.

Бесіда – це розмова двох або більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем. Бесіда – чи не найскладніший з усіх жанрів усного ділового спілкування, оскільки значною мірою це експромт. Щоб досягти успіху під час бесіди, треба ретельно готуватися до неї, бути уважним, тактовним до співрозмовника, постійно стимулювати в нього зацікавленість розмовою, висловлювати свої думки точно, стисло, логічно, переконливо.

Зазвичай бесіда складається з таких етапів:

1. Визначення місця й часу зустрічі.

2. Початок бесіди. На цьому етапі важливе значення мають невербальні форми взаємодії – вираз обличчя, поза, вітальний жест.

3. Формування мети зустрічі.

4. Обмін думками та пропозиціями.

5. Закінчення бесіди.

Упродовж бесіди треба триматися скромно й одночасно впевнено, не розмовляти уривчасто, бути спокійним, чемним, щоб створити психологічно сприятливу атмосферу довіри та доброзичливості.

Невід’ємною частиною ділового життя є наради та збори. Їх проводять для вирішення виробничих питань й обговорення проблем, що виникають в організаціях, установах чи на підприємствах.

Нарада – це спільне обговорення важливих питань і ухвалення рішень у всіх сферах громадського й політичного життя. Вони дають можливість спільно аналізувати важливі проблеми, висловлювати власні думки та пропозиції, виносити узгоджені рішення. Залежно від мети й завдань, які треба вирішити, службові наради поділяють на:

· інформаційні (інструктивні) – організовують безпосередні виконавці з метою ознайомлення учасників із новими завданнями, положеннями, відомостями, що стосуються управлінських питань;

· диспетчерські (оперативні) – скликають для отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і винесення рішень. Їх проводять у точно визначений час і день, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність і вчасно готуватися до нарад;

· проблемні – проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців з метою ухвалення оптимального рішення з обговорюваних питань голосуванням.

Щоб забезпечити організованість наради, треба подбати й про запрошення, які повинні містити:

· тему наради;

· день і час проведення;

· місце проведення (точна адреса, поверх, а в разі потреби – номер кімнати, спосіб проїзду).

Найкраще надсилати запрошення на наради за 10 – 14 днів до її початку, а напередодні доручити секретареві зателефонувати й нагадати її учасникам.

Збори – це зібрання членів якого-небудь колективу, організації, установи з метою обговорення певних проблем. За складом учасників збори поділяються на:

· відкриті – зібрання членів якої-небудь організації із запрошенням сторонніх осіб;

· закриті – зібрання членів якої-небудь організації без сторонніх осіб;

· урочисті – зібрання з нагоди відзначення певних урочистостей чи історичних дат.

Одним із різновидів приватного ділового мовлення є телефонна розмова. Розмовляючи по телефону, співрозмовники не бачать один одного, тому виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей, обличчя. З’являється обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою). Також треба вдало підбирати час для дзвінка.

Телефонна розмова може бути офіційною та неофіційною.

Основні вимоги до мовця, який говорить по телефону, такі:

· чіткість, чистота артикуляції, правильність дикції;

· середній за силою голос мовлення;

· лаконізм висловлення, чіткість, виразність побудови фрази;

· темп мовлення – середній, тон – спокійний, ввічливий.

Службова телефонна розмова складається з таких компонентів: 1) момент встановлення зв’язку; 2) виклад справи; 3) завершення розмови.

Момент встановлення зв’язку. Розпочинаючи розмову, варто назвати своє прізвище, ім’я, по батькові, а також сказати, від чийого імені ви телефонуєте (установа, службова особа та ін.). У відповідь теж називають себе й установу, сторони обов’язково вітаються.

Виклад справи треба будувати чітко, коротко, без зайвих подробиць. Лаконізм тут досягається завдяки детально продуманому переліку головних і другорядних питань, що вимагають короткої й конкретної відповіді. Розмова телефоном не повинна перетворюватись на монолог: викладаючи багато інформації, варто передавати її частинами, частіше робити паузи, щоб дати можливість слухачеві висловити свої зауваження чи міркування з приводу почутого.

Завершення розмови. Зазвичай ініціатива завершення розмови належить тому, хто телефонує. Проте якщо співрозмовник значно старший за віком (чи службовим становищем), можливість закінчити розмову надається йому. Якщо ж співрозмовник – жінка, то право завершити розмову надається їй.

Коли йдеться про третю особу, її слід називати на ім’я та по батькові або на прізвище (говорити „він” – неввічливо). Також не можна зловживати формулою: „Вас турбує такий-то”.

Будьте доброзичливими, не виказуйте свого невдоволення чимось; ставте запитання та уважно вислуховуйте відповідь на них. Особливо наголошуйте на найсуттєвішому. Якщо під час бесіди ви називаєте числа, їх варто повторити кілька разів, аби уникнути прикрих непорозумінь.

Нині неодмінним атрибутом кожної людини є мобільний телефон. Враховуючи специфіку мобільного зв’язку (телефон завжди знаходиться у його власника), необхідно дотримуватися таких вимог, за якими не можна:

· користуватися мобільним телефоном під час перегляду спектаклю, кінофільму, на концертах, конференціях, під час нарад, навчальних занять, у храмі. Краще переадресувати вхідні дзвінки на поштову скриньку або ввімкнути вібродзвінок замість звукового сигналу;

· класти телефон на стіл під час ділової зустрічі, щоб не засвідчити неповаги до співрозмовника. Якщо ж вхідний дзвінок перервав бесіду, треба закінчити розмову якнайшвидше і на час розмови відійти або вийти взагалі;

· голосно розмовляти у транспорті, на вулиці;

· гратися телефоном під час занять, демонструвати його функціональні можливості;

· розмовляти по телефону, перебуваючи за кермом автомобіля.

Приватні телефонні розмови спираються на загальномовні та етичні норми, викладені вище, застосування яких залежить і від знання етикетних правил, і від мовленнєвої вправності.