Розділ 7. Оптичні прилади для дослідження гідродинаміки ока

Нормальна діяльність ока в значній мірі залежить від внутрішньоочного тиску. Підвищення внутрішньоочного тиску відносно норми в результаті порушення його регуляції з боку центральної нервової системи та у зв'язку з певними місцевими змінами в шляхах відтоку камерної вологи призводить до глаукоми. Дослідження гідродинаміки ока (тонометрія та тонографія) дозволяє отримати кількісні показники внутрішньоочного тиску.

Для повнішого й достовірнішого діагностування глаукоми необхідно визначити дійсний внутрішньоочний тиск P₀, коефіцієнт ригідності (жорсткості) зовнішньої оболонки очного яблука К, встановити еластотонометричні дані.

Еластотонометрія здійснюється за допомогою набору металевих циліндрів, які відрізняються за вагою, отримали назву еластотонометрів Філатова-Кальфа. При масовому обстеженні осіб старше 45 років застосовують тонометр Маклакова вагою 10 г з подальшою фіксацією відбитків з торця циліндра на папері.

Принцип вимірювання внутрішньоочного тиску заснований на залежності між наявним внутрішньоочним тиском, зусиллям, що діє на плунжер датчика, і зміряним тонометричним тиском Pt. Таким чином, якщо на плунжер, встановлений на рогівку ока, збільшувати навантаження, то під його дією торець плунжера деформуватиме рогівку. В момент, коли площа апланації (сплющення рогівки) стає рівній площині торця плунжера, зовнішня сила, що діє на плунжер, і його вагу будуть урівноважені силою внутрішньоочного тиску. Через незначну деформацію рогівки і невеликої зміни об'єму передньої камери ока цей тиск береться за дійсний внутрішньоочний тиск P₀. При подальшому збільшенні навантаження плунжер заглиблюється в передню камеру ока. Тиск в передній камері, що виникає внаслідок об'ємних деформацій, називається тонометричним. Існує певна залежність між глибиною занурення плунжера в рогівку при заданому навантаженні і значенням тонометричного тиску.

У ряді апланаційних тонометричних приладів плунжером служить скляний циліндр, склеєний з двох оптичних клинів, що дає можливість безпосередньо в процесі дослідження спостерігати кола апланації. Це підвищує точність вимірювання в порівнянні з вимірюванням діаметрів відбитків на папері з тонометрів Маклакова.

Характерними представниками цієї групи приладів є індикатор внутрішньоочного тиску, апланаційний тонометр до щілинної лампи та ручний апланаційний тонометр.

7.1. Індикатор внутрішньоочного тиску ІВГД-1. Призначений для орієнтовного визначення рівня внутрішньоочного тиску за величиною кружка апланації (сплющення рогівки). Цей прилад застосовують при масових оглядах населення з метою виявлення глаукоми в ранніх стадіях.

Рис. 7.1. Схематичне зображення індикатора внутрішньоочного тиску ІВГД-1

Загальний вид приладу показаний на рис. 7.1. Це ручний прилад, в якому з віссю 3, що обертається в підшипниках на кронштейні 2, жорстко зв'язаний важіль 5, що несе призму 1 і вантаж 4. Тиск, що надається призмою на око, є постійним і дорівнює 10 г, що забезпечується підбором відстані від місця закріплення вантажу 4 до осі 3. У цьому і полягає юстування приладу. Дослідження здійснюють в положенні пацієнта сидячи. Підготовку ока до вимірювання проводять таким чином, як і при тонометричних вимірюваннях.

При вимірюванні прилад тримають за рукоятку 6 в правій руці. Прикладаючи призму до рогівки ока, створюють натиском на око певне зусилля, слідкуючи за тим, щоб верхнє плече важеля, яке несе вантаж, прийняло горизонтальне положення. Це забезпечує зусилля, що впливає на рогівку, рівним 10 г. Рівень внутрішньо очного тиску визначають за величиною кружка сплющування, порівнюючи його з колом, нанесеним на передню грань призми 1. Співпадіння кружка сплющування з цим колом, або у випадку, коли кружок сплющування є більшим ніж коло, можливо зробити висновок, що внутрішньоочний тиск знаходиться в межах норми, при меншій величині кружка сплющування - тиск підвищений, а пацієнта варто більш детально обстежити.

7.2. Апланаційний тонометр до щілинної лампи

Апланаційний тонометр визначає істинний та тонометричний внутрішньоочний тиск (Р₀ і Pt) в цілях діагностики глаукоми та оцінки ефективності її медикаментозного й хірургічного лікування. Прилад дає можливість визначати коефіцієнт ригідності оболонок очного яблука К. Він призначений для роботи в офтальмологічних кабінетах стаціонарних лікувальних установ.

Апланаційний тонометр є додатковим пристосуванням до щілинної лампи. Вимірювальна частина приладу, що безпосередньо контактує з рогівкою ока, виконана у вигляді оптичного призматичного пристрою. Цей пристрій забезпечує спостереження ділянки сплющення рогівки (апланації) через бінокулярний мікроскоп щілинної лампи з 10-кратним збільшенням.

Призматичний пристрій складається з двох склеєних призм, що відхиляють зображення в різні боки. Через бінокулярний мікроскоп щілинної лампи є видимим не цілий кружок сплющення, а два півкола, зміщені щодо один одного.

Діаметр ділянки апланації (в процесі вимірювання дійсного внутрішньоочного тиску) постійний і дорівнює 3,06 мм. Відповідно оптичний клин забезпечує величину роздвоєння зображення ділянки сплющування такого самого діаметру. Вибір ділянки апланації в 3,06 мм визначається тим, що при такому діаметрі зовнішній тиск на рогівку в 1 г відповідає внутрішньоочному тиску в 10 мм рт. ст.

При визначенні коефіцієнта ригідності використовується інший оптичний клин, що дає кружок сплющення діаметром 4,33 мм.

Принципова схема приладу представлена на рис. 7.2. На системі важеля 2, що має центр обертання в точці О₁ закріплений оптичний призматичний пристрій. Для отримання ділянки апланації діаметром 3,06 мм необхідно створити певну величину натиску торця призматичного пристрою на рогівку ока, яка залежить від величини внутрішньоочного тиску. Створення необхідного зусилля досягається за рахунок зміни положення вантажу 6 відносно центру обертання системи важеля. У крайньому правому положенні вантаж повністю врівноважує систему з оптичним клином (призматичним пристроєм) 8. В цьому положенні вантажу оптичний клин не чинить ніякого тиску на

Рис. 7.2. Принципова схема апланаційного тонометра

За мірою переміщення вантажу ліворуч, збільшується тиск клину на око. Вимірювальне зусилля змінюється в межах від 0 до 12 г, що відповідає внутрішньоочному тиску від 0 до 120 мм рт. ст.

Переміщення вантажу здійснюється рейкою 4, з якою вантаж шарнірно зв'язаний за допомогою тяги 5. Рейка переміщується при обертанні шестерні 2, і, таким чином, кут повороту шестерні визначає силу натиску оптичного клину на рогівку або величину внутрішньоочного тиску. Рейка переміщується у втулці 3, яка шарнірно зв'язана з корпусом приладу (точка О₂). Шарнір дозволяє рейці під дією власної ваги підтискатися до шестерні і вибирати радіальний зазор в зубцях, тим самим практично усувається люфт при прямому і зворотному ході рейки, що підвищує точність вимірювання на приладі. Тертя у вимірювальній системі тонометра практично дуже мале і не впливає на вимірювальне зусилля внаслідок значної відстані (200 мм) від місця закріплення оптичного клину до осі обертання системи важеля, встановленого на центрах. Підставкою 1 апланаційний тонометр встановлюється на верхню частину корпусу бінокулярного мікроскопа щілинної лампи. На верхній площині корпусу тонометра закріплюється сферичний рівень. Після закріплення тонометра на корпусі бінокулярного мікроскопа необхідно вивірити прилад по рівню.

При підготовці приладу до роботи необхідно за допомогою гвинта з накаткою 2 прикріпити підставку апланаційного тонометра до верхнього плато корпусу бінокулярного мікроскопа 1 щілинної лампи. Гвинт транспортування 7 вивернути на 4-5 обертів. Утримувач 4 оптичні клини вставити в стрижень 6 і затиснути гвинтом 5. Далі в утримувач вставляють малий або великий оптичний клин 3 залежно від вимірювання дійсного внутрішньоочного або тонометричного тиску, при цьому потрібно, щоб риски на обоймі оптичного клину співпали з рискою на утримувачі.

Спостерігаючи в бінокулярний мікроскоп включеної щілинної лампи, добиваються найбільшого освітлення виступаючої частини оптичного клину тонометра. Це можна здійснити: переміщенням бінокулярного мікроскопа (за допомогою маховичка), поворотом освітлювача щілинної лампи, поворотом головної призми освітлювача щілинної лампи.

Дивлячись в бінокулярний мікроскоп кожним оком окремо, добиваються найбільш чіткого зображення горизонтальної лінії, що розділяє оптичний клин на верхню та нижню напівкруглі частини, видимі в полі зору. Для цього висувають (поперемінно) на оптимальну відстань кожен з окуляра бінокулярного мікроскопа.

Поверхню оптичного клину тонометра протирають ватним тампоном, змоченим в спирті, а потім стерильною сухою ватою.

Підготовка пацієнта полягає в тому, що досліджуване око анестезують і наносять флюоресцин згідно прийнятих методик.

Сплюснуту ділянку ока проглядають в синьому світлі. Для цього в хід променів, які потрапляють в око пацієнта, вводиться синій світлофільтр. При цьому частина сплющення, забарвлена флюоресцином слизової рідини, виглядає темнішим на зелено-жовтому тлі. Після цього приступають до вимірювання внутрішньоочного тиску.

Рис. 7.3 Апланаційний тонометр

7.3. Вимірювання внутрішньоочного тиску. Зважаючи на незначну величину ділянки апланації рогівки зміщуваний об'єм внутрішньоочної рідини невеликий і значення величини внутрішньоочного тиску, отримане при такій ділянці апланації, практично рівне дійсному внутрішньоочному тиску Р₀.

При вимірюванні дійсного внутрішньоочного тиску користуються малим оптичним клином з позначенням «1» на обоймі клину.

Координатний столик встановлюють впритул до опори лобового підборіддя (у даному положенні ручка координатного столика відкинута у бік лікаря). Необхідно стежити за тим, щоб лоб і підборіддя пацієнта щільно притискалися до відповідних упорів. Координатний столик переміщують у бік пацієнта, наближаючи оптичний клин тонометра до досліджуваного ока.

Ділянка сплющення рогівки буде видна у полі зору мікроскопа тільки в тому випадку, якщо оптичний клин проводить певний тиск на око, утворюючи ділянку сплющення. Тому рекомендується створювати попереднє вимірювальне зусилля 0,5 г, для чого слід (перед вимірюванням) встановити стрілку шкали тонометра на п'ятій поділці. Додавши певний напрям погляду пацієнта, обертанням маховика переміщують бінокулярний мікроскоп і суміщають центральну частину оптичного клину тонометра з центральною зоною рогівки досліджуваного ока.

В цьому випадку при спостереженні через бінокулярний мікроскоп повинні бути видні півкола темно-синього кольору, відокремлені один від одного інтервалом (рис. 7.4, а). Це вказує на вірне початкове встановлення тонометра відносно ока. У момент контакту оптичного клину з рогівкою тонометр за допомогою маховичка просувається вперед на 2-3 мм для кращого контакту клину з рогівкою. Не слід посувати тонометр більш ніж на 3 мм, оскільки це призведе до помилок у вимірюванні.

Далі слід провести точне фокусування мікроскопа таким чином, щоб можна було з оптимальною різкістю бачити внутрішній край забарвленого флюоресцином кільця слізної рідини. Після зіткнення клину з оком іноді доводиться змінити напрям пучка світла, що йде від освітлювача щілинної лампи, щоб отримати якнайкращі умови освітлення. Після чого, спостерігаючи в бінокулярний мікроскоп, одночасно правою рукою плавно повертають ручку шкали тонометра. При цьому збільшується сила натиску оптичного клину на рогівку ока, а ділянка сплющення відповідно збільшується.

Рис. 7.4. Поле зору бінокулярного мікроскопа щілинної лампи при вимірюванні внутрішньоочного тиску

У полі зору спостерігають збільшення і зближення між собою двох напівкіл.

На рис. 7.4, а можна бачити площину сплющення рогівки (вона темно-синього кольору) і кільце, утворене слізною рідиною (зелено-жовтого кольору). Сила натиску на око збільшується до тих пір, поки темно-сині півкола, за якими визначають сплющення рогівки, не стикнуться один з одним. У момент зіткнення напівкіл, як це показано на рис. 7.4, б, коли їх контури утворюють фігуру, за конфігурацією близьку до синусоїди, припиняють обертання ручки шкали і за шкалою з чорними відмітками визначають величину дійсного внутрішньоочного тиску Р₀. Варто врахувати, що зовнішня межа кільця рідини (зелено-жовтий колір) не має значення для вимірювання потовщеної ділянки рогівки.

В процесі вимірювання внутрішньоочного тиску може зустрітися випадок, коли вісь оптичного клину зміщена відносно центральної зони рогівки досліджуваного ока. У полі зору бінокулярного мікроскопа спостерігатимуться два півкола різної величини за висотою.

В цьому випадку необхідно, піднімаючи або опускаючи підборідник лобно-підборідної опори, добитися правильного відносного розташування ока і оптичного клину (півкола повинні бути однаковими за своєю площею).

У разі астигматичних очей поверхня сплющення має форму еліпса і через бінокулярний мікроскоп спостерігатимуться півкола неправильної форми (витягнуті за висотою або сплюснуті). Для виправлення цього варто повернути оптичний клин навколо своєї осі таким чином, щоб лінія, що розділяє оптичний клин на дві частини у полі зору бінокулярного мікроскопа, знаходилася відносно головної осі еліпса приблизно під кутом 45°. Величину внутрішньоочного тиску визначають за методикою, описаною вище.

Вступ

Одним з найважливіших методів діагностики і лікування різних захворювань є ендоскопія. За допомогою ендоскопічної техніки проводяться візуальний огляд внутрішніх порожнин організму людини, біопсія, хірургічна і терапевтична дія на біологічні тканини лазерним випромінюванням, промивання порожнин і наповнення їх повітрям або рідиною, введення лікарських розчинів, видалення новоутворень і чужорідних тіл і так далі. Окрім візуального спостереження, може проводитися фото- і ТБ-документування окремих етапів ендоскопії.

Основою медичного ендоскопа є оптична система, що дозволяє отримати зображення біологічного об'єкту, спостереження якого неозброєним оком неможливе через особливості будови організму людини. Завданням, що стоїть перед розробником оптичної системи медичного ендоскопа, є здобуття зображення біологічного об'єкту високої якості. Ця якість оцінюється геометричною, фотометричною і колориметричною подібністю зображення об'єкту, тобто правильним відтворенням форми, розподілом яскравості і колірної структури об'єкту.

Сучасні ендоскопи є складними оптико-механічними і оптико-електроними приладами. При їх розробці потрібні ретельне опрацювання принципової схеми приладу, конструктивна зв'язка всіх систем усередині нього при обмежених поперечних розмірах, використання комплектуючих високої якості. Для забезпечення високих експлуатаційних параметрів необхідні спеціальні технологічні процеси і висока професійна майстерність при виготовленні. Вочевидь, що успішний розвиток цієї області медичної техніки і забезпечення високого технічного рівня і якості залежать від системного, комплексного підходу до вирішення наступних питань:

- визначення номенклатури ендоскопів, необхідних для оснащення медичних установ і підлягаючих розробці, і розробка оптимальних технічних параметрів ендоскопів і їх комплектуючих;

- створення номенклатури типових комплектуючих елементів і розробка конструкцій типових вузлів ендоскопів, що дозволяють на основі модульного принципу конструювання ефективно здійснювати розробку і модернізацію ендоскопів;

- розробка критеріїв оцінки якості ендоскопів;

- розробка і освоєння спеціальних технологічних процесів виробництва ендоскопів і їх вузлів і спеціального технологічного оснащення;

- розробка методик і спеціальних стендів і установок для випробувань ендоскопів і їх вузлів.

1805 р. Історичне коріння створення ендоскопічних приладів вирушає в XIX ст. Родоначальницею цього класу медичних приладів стала Німеччина, де роботи лікаря з Франкфурту-на-Майні Філіпа Боцині (1773-1809 р.) заклали основу сучасної ендоскопії. Він назвав свій інструмент, створений в 1805 р. для дослідження каналів і порожнин людського тіла, світлопровідником (Lichtleiter) (рис. 1), застосувавши в ньому в якості джерела світла свічу [1, 2, 3]. Проте сконструйований ним апарат не знайшов практичного використання і ніколи не використовувався для дослідження на людях. У той час не розуміли значення цього винаходу, а сам винахідник був покараний медичним факультетом міста Відня за "цікавість".

Рис. 1. Перший ендоскоп

Подальший розвиток ендоскопічної техніки прошов наступні основні етапи:

1825р. Пьером Сегаласом із Страсбурга виготовлено уретропузирькове дзеркало, що складається з довгої, полірованої всередині срібної трубки, у зовнішнього кінця якої поміщалося конічне дзеркало. Коротка срібна трубка, зачорнена всередині, проходила через центр круглого дзеркала, що виконує роль окуляра. Джерелом світла служили дві маленькі свічки, які поміщалися між круглим і конічним дзеркалами.

1853 р. Дезормо продемонстрував свій інструмент (рис. 2) в Паризькій медичній академії.

В цей час ендоскоп був визнаний повсюдно як корисний діагностичний інструмент. Інструмент Дезормо складався з набору трубок різного діаметру, які вводилися в порожнину. Джерелом світла була спиртна лампа (рис. 3). Коротка трубка прикріплялася в місці встановлення лампи на рівні полум'я. До цієї трубки під прямим кутом прикріплялася друга трубка, що несе відбивач.

Рис. 2. Цистоскоп Дезормо

Лампу встановлювали у вертикальному положенні, а система трубок і відбивач могли обертатися до горизонтального положення залежно від мети дослідження. Кінець трубки, що несе окуляр, приймав промені світла, які прямували через лінзу-конденсор і відбивалися від досліджуваної поверхні.

Рис. 3. Спиртна лампа

1867 р. Німецький стоматолог Юліус Брук запропонував як джерела освітлення використовувати платинову петлю, що світиться при проходженні через неї електричного струму. Для оберігання тканини від термічного пошкодження через циліндр, що оточує платинову петлю, що світиться, протікав постійний потік холодної води.

1868 р. Кусмауль ввів в практику методику гастроскопії. За допомогою металевої трубки з гнучким обтуратором, що вводиться в шлунок, далі вводилася порожниста трубка. Введення такої трубки було можливе за умови, що верхні зуби знаходилися на одній прямій з віссю стравоходу. Надалі принцип Кусмауля був покладений в основу всіх методик з використанням жорстких і напівжорстких гастроскопів.

1868 р. Беван розробив жорсткий езофагоскоп завдовжки 10 см, який був призначений для витягання чужорідних тіл і огляду пухлин стравоходу.

1872 р. Август Хакен з Риги запропонував використовувати чорнені зсередини провідники, світло по яких поширювалося від лобового дзеркала.

1874 р. Груенфельд запропонував так зване міхурне дзеркало, що складається з системи трубок, закритих з боку сечового міхура скляним вікном. Наявність робочого каналу дозволяла проводити по ньому інструмент.

1876 р. Рутенберг, лікар з Відня, вперше використовував повітря для наповнення досліджуваної порожнини.

1876 р. Макс Нітце запропонував прилад з джерелом світла, яке могло бути введене в порожнину сечового міхура. Інструмент був металевим катетером із заломленим кінцем. Освітлювач проводився усередині тубуса і складався з платинової петлі, ув'язненого в тонко оброблене гусяче перо. Петля, що нагрівається, охолоджувалася постійним потоком води. За допомогою Бенеке, оптика з Відня, була виготовлена система лінз, змонтована в трубці. За допомогою цієї системи було значно збільшено поле зору приладу. Перший інструмент цього типа був виготовлений дрезденським майстром Діеке. Згодом робота була продовжена відомим віденським інструментальником Лейтером. В результаті цієї роботи створені інструменти, названі цистоскопами Нітце, - Лейтера.

1880 р. Винахід лампи розжарювання Томасом Едісоном.

1881 р. Мікуліч на підставі ретельних анатомічних досліджень розробив конструкцію апарату, зігнутого в дистальній третині під кутом 30°. Його ідея у той час була важко реалізована технічно. Проте цей принцип був використаний при подальшій розробці апаратів для огляду шлунку.

1883 р. Ньюман представив перший ендоскоп з використанням лампи розжарювання.

1885 р. Буассо де Рошер представив цистоскоп з лампою розжарювання і непрямою оптичною системою, що дозволяла досліджувати стінку сечового міхура.

1887 р. Нітце і Лейтер створили інструменти з системою лінз і лампою розжарювання для огляду стінок сечового міхура (рис. 4).

Рис. 4. Цистоскоп Нітце

1889 р. Буассо де Рошер запропонував інструмент, принцип якого покладений в основу сучасних цистоскопів. Джерело світла було винесене з порожнини сечового міхура, системи лінз для освітлення і спостереження стали роздільними.

1898 р. Келлінг винайшов керований гастроскоп.

1898 р. Ф. Ланге и Д. Мельтсинг винайшли гастрокамеру для фотографування шлунку без візуального огляду.

1901-1910 рр. Лео Буергер модифікував лінзову систему цистоскопу, забезпечивши пряме зображення і поліпшивши його якість. Маккарті запропонував панендоскоп з панорамним оглядом, забезпечивши його передньою похилою лінзою.

1907 р. В. Бруннінгс сконструював езофагоскоп з електричним освітленням, що застосовувався в практиці до 70-х рр. XX століття.

1910 р. Шведський лікар Ганс Християн Якобеус ввів терміни "лапароскопія" і "торакоскопія" [4, 5].

1920 р. Лікар з Чикаго Ондорфф розробив троакар з автоматичним клапаном для введення лапароскопічних інструментів і запобігання витоку газу. Він же описав переваги пірамідального стилета.

1929 р. Лікар з Берліна Хайніц Кальк розробив троакар з додатковим робочим каналом для інструменту.

1932 р. Р. Шиндлер розробив конструкцію напівгнучкого лінзового гастроскопа, який був трубкою завдовжки 78 см, з гнучкою частиною завдовжки 24 см, 12 мм в діаметрі, що містить велике число короткофокусних лінз.

1956 р. Розроблена система, що включає електронний спалах, що дозволив робити знімки ендоскопічних зображень високої якості.

1958-1960 рр. У СРСР створений перший в світі апарат для контактного руйнування каменів - електрогідравлічний цистолітотриптор "Урат-1" (автори - Ю.Г. Єдиний, О.Г. Балаєв і Н.А. Король) (рис. 5).

Рис. 5. Цистолітотриптор

1960 р. Створено автономне джерело холодного світла.

1966 р. У жорстких ендоскопах застосовані стрижньоподібні лінзи, запропоновані британським фізиком Хопкінсом, що помітно підвищили роздільну здатність і яскравість зображення.

1969 р. Воул і Сміт (Bell Laboratories) створили прилад із зарядовим зв'язком (ПЗС), що перетворює оптичні сигнали в електричні імпульси.

1986 р. Поява відеоендоскопів.

Пріоритет в створенні і випуску ендоскопічних приладів в нашій країні належить науково-виробничому об'єднанню "Червоногвардієць" (Санкт-Петербург). На рубежі 1980-х рр. в процес створення нових високонадійних приладів включилося оптико-механічне об'єднання ЛОМО. Було розгорнуто виробництво гастродуоденоскопа "Пучок МТ-11" з освітлювачем МТО-225 на ксеноновій лампі. З цієї миті почалося суперництво двох виробників оптико-механічної продукції в області виробництва ендоскопів. У радянський період сильніший ривок здійснило ЛОМО, купивши японську технологічну лінію по виробництву тубусів гнучких ендоскопічних приладів, що дозволило значно збільшити випуск сучасних і відносно недорогих приладів. "Червоногвардієць", у свою чергу, не лише збільшував асортимент жорстких ендоскопів, зокрема, цистоуретроскопів, але і не здавав позиції в частині виробництва гнучких ендоскопів. З початком економічних реформ ці підприємства перетворяться у відкриті акціонерні суспільства, при цьому друге виробництво НВО "Червоногвардієць", де випускалася вся оптика, отримало назву "Оптімед".

З метою розробки і серійного виробництва сучасних надтонких жорстких медичних ендоскопів в 1992 р. було створено об'єднання, що включає три підприємства: ТОО "ВНИИМП-ОПТИМЕД", організоване на базі ВНИИ медичного приладобудування (Москва), Науково-виробниче підприємство "ЭКОМП", організоване на базі Могильовського машинобудівного інституту (Білорусія), ЗАТ " ГРИНЕКСТ " (Санкт-Петербург) [6].

ТОО "ВНИИМП-ОПТИМЕД" проводить теоретичну розробку медичної техніки, організовує виготовлення складних деталей мікрооптики і проведення технічних і медичних випробувань на території Росії, здійснює зв'язок з Мінздравом РФ і іншими державними структурами.

НПП "ЭКОМП" здійснює серійне виробництво основних комплектуючих виробів для ендоскопічних комплексів, організовує проведення технічних і медичних випробувань на території Білорусії.

ЗАТ "ГРИНЕКСТ" розробляє і серійно виробляє широку номенклатуру градієнтних оптичних елементів, які слугують основою оптичної системи ряду жорстких ендоскопів.

В даний час розробкою, виготовленням і постачанням ендоскопічного устаткування займаються організації, інформацію про яких можна отримати з публікацій [7, 8].

За спеціалізацією, що склалася, оптико-механічні підприємства сибірського регіону не займаються виробництвом ендоскопічного устаткування. Проте в нових економічних умовах останнього десятиліття намітилися тенденції пошуку нових напрямів їх діяльності, зростає число організацій, що займаються сервісним обслуговуванням приладів даного класу.